Закохана у Солов'я Весна
Плела вінки з кульбабок рано- вранці.
Щоночі подихом тепло Вона несла,
Не раз запрошувала Солов'я на танці.
Співав пісні Їй ніжні Соловей-
Вона вмить танула, заслухавшись до сходу.
Удвох втікали вони від людей,
Отримавши від сонця насолоду.
Він про кохання Їй усе співав,
Голосом обіймав Її щоночі...
І очі від Весни Він не ховав,
І насолоджувався Нею Він досхочу...
Ранок надовго двох коханих розлучав -
Секунди їм здавалися століттям.
А Він усе безцінній віддавав,
Час з Нею вдвох проносився, мов миті.
Місяць коханих, наче обвінчав-
Він їх з'єднав небаченою силою.
Бачив він їх, і, посміхаючись, мовчав...
Весна була для Солов'я єдиною.
Нікого більше Він не помічав,
В думках і мріях - лиш його Кохана.
І імені Він іншого не знав,
І жив Він Нею знову до світання...
Скінчилася Весна, настало Літо...
Прийшлося відлетіти в безвість Їй...
А Соловей чекав, та безнадійно...
У серці Його лиш тепло надій...