Спустошена душа. Що ж, так і треба,
Коли щодень у шастанині в Небо,
Покажуть твоє місце на Землі,
Щоб кожен нерв замучений зомлів.
Щоб тільки стукіт змореного серця,
Що безнадійно сумно в сумці б'ється,
Обпікшись об завали вишніх веж,
Скупавшись у брехливості мереж.
У безруху лютневі сірі хмари...
І вже душа цілунками не марить...
Тупий оргазм невинного вірша -
Всьому надасть приємний зимний шарм...
Все ж на відлиги сум буває щедрим...
Ще трохи - і прокинеться мій бедрик*,
І заквітує весняний квітник,
Мене зчарує радість, як торік...
І сонечко покотиться яристо...
І одягну моїх думок намисто
Про цей, замулений брехнею, світ -
Бери його морока! Жде приміт
Весни - і серце, і душа гаряча!
Свої гріхи й чужі земні пробачу ,
На спід тягар сховаю дивних бід...
Роїться гадка - виплекаю плід,
Не гратиму зухвалого звитяжця -
То буде, звісно, легше, а не тяжче!
* бедрик - божа корівка