Прокинулась і живу,
шукаю слова знайомі
у надрах моєї мови –
збирай, віднайди, озвуч!
А сонце зійшло, цвіте,
рахує пташок і квіти,
примружує очі дітям,
вже тепле і золоте!
Слова найпростіші, так,
не схожі на заклик, виклик,
до них ми з дитинства звикли,
повітря, як мед на смак.
Прокинься. Геть ніч і сон!
З війни ідемо до світла.
Країна сльозами вмита.
Небо – блакить – мов льон.
*
Трошки сала, трошки хліба,
чай гарячий і плацебо,
хай гарчить сусідський цербер.
Книжка справа, киця зліва.
Вмитись, вимити волосся,
готувати на обід щось,
буде день і буде борщик,
що надумала – збулося б.
За вікном весна і квіти,
і війна – до неї звикли,
біль постійний і великий,
бо нема де правди діти.
Прислухатися не варто
і боятися без сенсу,
для пташок є трохи зерня,
і захисники на варті.
Живемо весні назустріч,
поладнаємо гніздечка,
змелеться і буде гречка.
Дяка воякам за мужність!
*
Березневий, розпатланий неба сувій.
Сонце продряпує дірочку в хмарах.
Голуб задумливий, та не сумний:
Просто про щастя з голубкою марить.
Сонце пробилося врешті до нас:
Ніжно цілує в пелюсточки квіти.
– Ви не лякайтесь, весна то весна.
Дні то похмурі, то сповнені світла.
Наче каміння якесь дороге
сльози роси на заплаканім листі.
Вітер хмаринки з блакиті згребе,
Сонце – розгублене в травах намисто.
*
Пишуться дуже короткі рядки,
і, наче птах, щось шукаєш поміж
листя, хмарин, між "стояти" і "йти".
День, хоч тонесеньку скибку відріж
від превеликого щастя людей,
від повсякчасних проектів, ідей –
скибочку миру, промінчик добра.
І не дивись, що я майже стара.
Я не сховаю у скриню любов,
стану молодше і житиму знов!
*
Весну ніхто не здатний відмінить.
Хоч як зима ще дме, ховає сонце,
та все живе вже дихає в блакить,
вночі іще тепла замало конче.
Цвірінкають усміхнені уста,
бруньки бринять, балакають із вітром,
шукають для нового листя світла,
хоч холодно, та березень настав.
Набридли купи мотлоху зими,
розпука від сирен, тривог ворожих,
надія й віра в душу входить кожну,
хоч біль не відпускає ні на мить.