24 апреля 2024 года, исполняется 90 лет со дня рождения Николая Дмитриевича Кондратенко, поэта и переводчика, лауреата международной премии им. А. Фадеева, К. Симонова, премии им. В. Малыка, члена Союза писателей Украины.
Так как при жизни произведения Н.Кондратенко (из 17 книг) не были нигде опубликованы в интернете, восполняю это упущение хотя бы в микро малом объёме с большим уважением к автору.
///
Микола Кондратенко
Підпал
(Бувальщина)
Між двома довжелезними та широкими ярами, на відстані один від одного до двох кілометрів із заходу на схід і чим далі, тим глибшими і ширшими западинами, розташувалося старовинне село Високий Буланець. Біленькі хати, хоч і злиденні, здебільшого під соломою, з молодими садочками, що вже підростали після лихоліття страшної війни. Підростали і тополі та осокори, що височіли зеленими свічками вздовж центральної дороги, що вела до районного міста, яке бовваніло кілометрів за вісім від села. Виднілися хати, сараї, клуні, садочки не тільки між ярами, але й за ними на північ аж до високого вітряка і на південь до Корчівки.У центрі села веселила людський зір старовинна, казали ще мазепівська дерев’яна церква, з двома банями, на кам’яному фундаменті, з трьома входами до храму. Церкву білили прочани вапном, а куполи були пофарбовані у червону фарбу, із «золотими» зірками, а на самому вершечку бань виблискували хрести. Церква незважаючи на простоту будови, була надзвичайно мальовнича, особливо, коли дивитися на неї збоку міста і нагадувала постаті двох сільських дівчат , одна з них вища, у біленьких полотняних сорочках. Гарною окрасою був вітряк, що стояв на височенькому насипному кургані і нагадував воїна, що охороняє село. А у ярах виблискували ставки в оточенні верб.
На самому початку кутка Порохівки стояла низька та довга хата Чухнів. Родина жила тут досить величенька, найцікавішою істотою була старезна баба Ївга. Ніс мала довгий, гачкуватий, очі глибокі чорні, наче вуглинки антрациту, волосся довге, розпатлане, що обрамляло, голову сивими бурульками. Чи то через її зовнішній вигляд, чи з інших причин, та близькі сусіди і старенькі булат чани були упевнені, що вона дуже погана на очі і, певно, по ночах відьмує. Боялись її погляду, як вогню. То вона начебто, зурочила чужу дитину, то чиюсь корову, а чи козу, навіть курей. Оті пересуди наганяли страху і на нас пастушків. Ото було тільки й розмови про відьму, бабу Чухниху. Особливо боялись, коли гнали запиленим кутком корів із пастівника до хат, повз оселю, ніби крізь ворота отієї відьми, щоби своїми нахабними очиськами не зурочила корів і ті не віддадуть всього молока. Найбільше сердився та погрожував «отому відьомському кодлу» Гриць Легуша.Бувало на повному серйозі розповідає нам пастушкам: «…Ото на минулому тижні, тоді день був дуже спекотний, а ніч задушлива, я виніс надвір розкладачку, накривсь старим кожухом і завалився спати…» Гриць пригладжує своє світло-руде волосся і продовжує живописати. «Прокинувся серед ночі, місяць наді мною завис, як сковорода, із смаженою картоплею …Тиша. Коли це чую: щось доїть нашу корову…явно чую як молоко видзвонює у відрі …Перелякався на смерть. Тихенько розбудив Сашка, бо старший брат Петро перебрався жити зі своєю жінкою на Корчівку. Брат схопив вила, я лопату і нечутно підкрадаємося до корівника… Тільки відкрили двері, а звідти величезний чорний котяра як вискочить, як закричить людським голосом і помчав, мов буря вбік Чухнів. Я лопату пожбурив, та не влучив! Отаке було! Це все робота отого відьомського кодла! Ну, я до них доберусь, ось хрест кладу! І широко перехрестився. — Не я буду! А ранком мати пішла доїти корову і принесла третину у відрі молока, а Лиска ж наша, бувало, давала по відру!»
— Давала восени, коли пасли на стернях, а зараз що? — заговорив Василь Циган. —
Схили у нашому Кобцеві повигорали на сонці, яка була трава, наші корови давно вискубли чи витоптали, погляньте вони аж чорні, а іншого пастівника немає, навколо одні колгоспні поля, ото і маємо! — сердито говорив Василько, худющий та чорний, як копчена щука.
— Не вірю я ні в яких відьом, це все одні балачки! Подивіться як ходить Федоско, у задрипаній шинельці, що привіз із війни, а на голові картуз латаний-перелатаний, що його і на опудало одіти соромно, а він носить! Та якби баба Ївга була справді відьмою, то невже ж вона не допомогла б сім’ї, а тож і вони бідують? —
Авторитетно завершив свою розмову Циган…
Одного вечора пастухи заганяли корів по дворах. Коли брела худоба з пастухами повз оселю Чухнів, войовничий Лягуша побачив, що на них пильно дивиться згорблена в дугу баба Ївга. Він не втримався і закричав: «Чого вилупила свої баньки стара суко? Знову у наших корів не буде молока! І коли ж ти здохнеш відьмо?» Та баба дуже не дочувала, ото ж і далі стояла не далеко від воріт, а в цей час її рідний син, контужений та покалічений Федоско вертався від сусіда і почув оті вкрай образливі слова Лягуші. Не довго думаючи він підскочив до нього і вхопив за вухо, і крутячи його, кричав, начебто його різали: «Ах ти наволоч, падл юко, ти яке маєш право кривдити мою матір ? Що вона комусь лихе заподіяла, плещете своїми дурними язиками і самі не знаєте що! Підожди я ще прийду до твоєї матері, чи цього вона навчає тебе?» Грицько намагався вирватися від дядька, та все було марно.
— Іди, молокососе, і знай, почую або побачу, що ти і далі станеш кривдити мою матір —
уб’ю! І мені за це нічого не буде, бо я контужений на фронті. У мене і документ про це є!»
З того вечора задумав Лягуша жорстоко помститися усім Чухнам. Треба сказати, що в родині Лягушів було аж четверо хлопців —
спокійних, вихованих,їхньою доброю матір’ю Одаркою. Батько їхній, як і більшість мужчин —буланчан, загинув на фронті. Найстарший Ладимар рубав вугілля на Донбасі — завербували, Петро, могутньої статури, уже одружився і перебрався у прийми на Корчівку. Сашко закінчував сьомий клас, а найменший Гриць, що навчався у п’ятому класі Буланецької семирічки, був ніби виродком. «І від кого воно пішло, таке нарване , нервове і брехливе?» —
не раз бідкалася стара Одарка своїм сусідам.
Грицьку не спалося. Гнів переповнював його душу, а вухо пекло. «Ну, стривай гаде, я тобі так відплачу так, що вік будеш пам’ятати!» — шепотів він. Спчатку Лягуша хотів піти вночі до Чухнів і порозбивати їм шибки у вікнах. Де вони дістануть скло на вікна?Але передумав і вирішив піти на… підпал, ото буде помста на все село! Гриць уже став не тільки мріяти про помсту, але й діяти. Пішов пізнього вечора на тракторну бригаду з відром і гумовим шлангом і набрав солярки. І поставив на своїх грядках замаскувавши бур’яном. Потім поцупив на фермі тоненьку мотузку. Місячної ночі зайшов збоку яру на подвір’я Чухнів і намітив де підпалити їх хату… Виміняв у однокласника Василька , батько якого працював на махорочні фабриці у місті, за складний з металевою ручкою ножик аж три пачки махорки, щоби притрусити свої сліди. Підліток хоч і навчався у школі сяк-так, та книжок про шпигунів та розвідників і злодіїв начитався…Увесь тиждень він ходив задуманий і нервовий. І ось настала вирішальна ніч.
(Продовження)
Гриць ще звечора сказав матері, що іде до брата Петра на Корчівку, може там і заночує. І дійсно пробув у них весь вечір і пішов. Була перша година ночі. Узявши відро із соляркою, мотузку, він посунув на край села до Чухнів. Ішов на страшний злочин, а в серці, яке аж пекло від гніву, не було каяття, навіть остраху, він був переконаний, що чинить добру справу, не тільки для себе, але й для усіх скривджених села відьомським не добрим оком старезної Ївги.
Ось і хата, темна і довга, стояла мовчазна без єдиного вогника, мов приречена перед невблаганним катом. Намочив у відрі з соляркою мотузку, розтягнув її, наче довжелезну отруйну гадюку від куля кукурудзи, що стояв обіпершись на стіну хати і сягав стріхи і вздовж стежки грядок, що бігла до яру. Кінець мотузки підпалив і вогонь весело побіг до приреченої хати, а сам закинувши порожнє відро у кущі бузини, що росла на обніжку, подався до яру старанно посипаючи махрою свої сліди. Так він дійшов аж невеличкої річечки, що бігла внизу яру, закотив холоші і босоніж побрів по її дну, ступаючи то в намул, то в гостру осоку за плином води…він брів і все оглядався убік хати. Котру не було видно із яру, і нарешті, побачив там в небі криваву заграву… «Оце вам, гади, щоб знали як відьмувать!» — посварився він кулаком, високо піднявши руку вгору, і побрів по протилежному схилу яру, до братової хати. Тихо постукав, Петро відчинив двері, і бачачи збуджений вигляд Грицька спитав: «Де ти був і що трапилось, бо виглядаєш, ніби на тебе напала лихоманка?»
— Я тебе прошу, і попередь свою жінку, що я до вас прийшов ввечері. І після того, нікуди не виходив, а залишився ночувати.
В хаті було напівтемно, бо її освітлював вогник каганця,що ледве блимав на столі у куточку під Божницею. Галя, дружина Петра, уже давно спала. Раптом у склі шафи із посудом з’явилися язики полум’я…. Грицько здригнувся, а Петро перелякався, бо подумав, що то горить власна хата. Коли вони вискочили надвір і розгледілись, то побачили, хоча було таки досить далеченько, , як на тім боці яру, на самому початку села буйно палала хата Чухнів. — що ж ти наробив! Хіба ти людина — худоба безрога. Отак скривдив людей і за що? — Петро схопив брата своєю могутньою рукою за комір сорочки і ляснув того по голові. — Де ж вони будуть жити на зиму глядячи?
— Катюзі — по заслузі! — викрикнув підліток. Федосько мені ледве вухо не відірвав за те, що я назвав бабу Ївгу відьмою. А хіба то не правда? Як погляне на корову своїми чорними баньками , і в тої молоко мов кішка язиком злизала? Тепер не буде відьмувать!
— Дурний ти, Грицько, хоч і в школі навчаєшся! Розмови про відьом, то бабські забобони! І що тепер буде? Міліція скоро вирахує, що то твоя робота…
— Хай вираховує, а доказів у неї не буде, я свої сліди притрусив махоркою і до тебе брів дном річечки, так що собаки сліду не візьмуть! Можливо і тебе будуть допитувати, але знай — проговоришся і вашу хату спалю!
— Ну ти зовсім скажений! Але знай, що бог отого пекельного зла, що ти накоїв зовсім невинним людям, ніколи тобі не простить, ніколи! Хоч ти в нього й не віриш!
Наступного дня зранку на дворищі Чухнгів, уже була міліція, був і пошуковий собака, але ніяких слідів, окрім порожнього відра не знайшли. Та і які там могли залишитись сліди, коли навколо стін згорілої хати усе було затоптане людом… Гірко плакала баба Ївга, донька її Санька — дружина Федоська, та їх донечка синьоока Марійка… Худобу, птицю, порося, вдалося врятувати, а хата згоріла вся, лише чорнів високий бовдур та обсмалені вогнем глинобитні стіни. Федосько никав своїм сумним дворищем у вицвілій шинелі такий згорблений і нещасний, що і у нас підлітків, викликав співчуття.
Міліція викликала у сільську раду на допит Грицька, Одарку, братів, та це нічого не дало слідчим. Підозри були, а доказів вибити не змогли. Погорільці на перших порах розселилися у своїх близьких родичів, що проживали не далеко від церкви і стали потроху, гуртом з родичами відбудовувати хату.
Не мало стекло води річечкою яру, що звали Буланкою, від тої трагічної для Чухнів події. Підріс Грицько. Три роки відслужив у армії, десь на Кавказі, у бут-баті. Повернувся без одного ока і уже майже алкоголіком.
Ось така вона «славна» армія країни рад. Забрали від матері здорового хлопця, а повернули інвалідом. Не раз у клубі розповідав п’яненький Гриць Лягуша, як став інвалідом: «У нас у будівельному батальйоні була весела служба. Ранками розподіляли куди кому іти на об’єкти робіт. Часто-густо приватні особи домовлялися з нашими командирами і забирали нас до себе на власне будівництво. А за роботу, командирам платили гроші, а нам випивка і добра закуска. Отак за три роки, я звик до їхньої горілочки , що називається чача… Одного разу пішло нас три солдата ( а були п’яні як смики), до місцевого клубу на танці. Я пристав там до одної чорнявої дівчини, давай мовляв, потанцюємо, а вона уперта, як віслюк — не піду і баста! А я гну своєї. Тоді вона покликала місцевих хлопців і попросила щоб вони мене заспокоїли. Тут зчинилася бійка… Нас троє, а їх добрий десяток і хтось із них вибив мені око.
Бідна стара Одарка, як вона намордувалася із своїм найменшим синком. Не було такого дня, щоби Гриць не був п’яний. А п’яний сікався до матері і часто бив.
Кінчилась та історія трагічно: Грицько напившись денатурату, ліг спати в сараї на сіні… Ранком заглянула Одарка, а її Грицько вже й захолов.