В очі глянеш – немов зазирнув в потойбіччя.
Поцілує – повіє то пеклом, то раєм.
Я не Дант, хто б впадав за фантомною Біче.
Та вона наче в душу мені зазирає.
Дивина це – людина з рентгенівським зором…
Фантазерка ще – каже, що є в мені світло.
Я б сказав, що то схід мій, бо став їй прозорим.
Що старий, і все краще в мені вже відквітле.
Що давно б збожеволів від тої житухи,
Став не кращим за інших, боги мені свідки!
Через неї я й досі не став слабкодухим.
А поезія лине з питання – ну звідки,
Звідки в неї взялися ті кавові очі?
Нащо їй горілчано-лікерові губи?
Вії крилами ангела нерви лоскочуть,
А вона мені дякує в посмішці згуби…
А вона тими віями будь-які хмари
Розганяє - і промені лірики ллються.
Може я таку вигадав, може й намарив
В світі пошестей, війн, катастроф, революцій.
З нею в траурних буднях життєві свята є.
І слова можуть Божого слуху сягати.
А вона неформату чимало читає.
І над класиком мовчки сидить забагато.
Її серце тендітніше, аніж дитяче.
Її шкіра ніжніша, аніж оксамити.
Як їй жити такій? Тут, де кожен - невдячний;
Ніж наточений, руки авансом вже вмито?
Чи для неї той бруд, ті паскудні деталі?
Хоч і каже: хижачка – її альтер его.
Та нехай хрест життєвий мій тяжче дедалі -
Хай лишень буде їй він від зла оберегом.
Може, я і невдаха; прожив нещасливим.
Та навіщо мені кращий жереб без неї,
Хуртовин з пелюсток і зіркової зливи?
Де казкове вважають лишень маячнею…
Не підлестиш і формами геть нічиїми.
Не дала б мені долю на іншу міняти
Жінка з ангельскими геть сумними очима.
Та із серцем грайливенького чортеняти.