На вершинах пошарпаних часом
І покинутих хмарочосів
Вип'ю чарку коньячну залпом,
Крикну поглядом вниз "Нічоси!"
Люди бігають, як мурахи,
І не люди – прозорий мотлох.
Вони – привиди, і, як птахи,
Над асфальтом ширяють на мьотлах.
Цього міста давно немає,
Лише пам'ять про нього хижа
Все шукає і колисає
Непотрібні нікому вірші.
Все шукає вона, полює
Хоч когось заразить собою,
А як знайде, то поцілує,
Щоб апатія замість болю
Навіки тебе вколисала.
Не відчуєш ти більше гніву,
Ні образи, що киснем стала –
Несвідомість лиш править ніби.
Хмарочоси упились в небо,
І від неба і заржавіли.
Ось що буде, коли ти в себе
Зависоко підносиш крила.
Там пробились між скель росточки,
І на них заблищали роси.
Все природа поверне, точно,
Від фундаментів до хмарочосів.
березень 2024