Ой, Алісонько, серденько моє рідне!
Ти журба моя, туга, печаль і горе.
Хто міг думати, що все отак набридне?
Що на стінку полізу - ще й дуже скоро!
Я ж бо думав – знайшов ідеальну жінку.
Працьовиту, слухняну – по суті, мрію.
І життя буде раєм та відпочинком.
Актуально ж тепер, коли вже старію!
Хто б щасливий не був, якщо ось така ти?
Справді щось неземне, ідеал дівчати!
Годі й думати краще іти шукати!
А до того ж – куди? Ну поткнешся в чати.
Починають знайомства – литки, сідниці.
Фотошопом накачані до судоми.
Розсилають десяткам це, як годиться.
І чекають у відповідь підсвідомо
На кохання довіку, нехай би грець їм!
Якось дешево… З дому я ані кроку.
Як і Бродський. А що? Дім- моя фортеця.
Ну а там? Не війна – який- небудь Крокус.
Ні реал, соцмережі – ще ті вертепи,
Боронь Боже набратись дурної слави…
Ох, Алісонько, мила, заради тебе
Всім пожертвував. Навіть коханням Клави.
А було ж… Я кохав тую пані Йцукен.
І взаємність була. І жили щасливо.
Все довірити міг їй. Які скрізь суки.
Що на голову шишок суцільні зливи…
Що життя – це надмірний тягар на плечі.
Всюди зрадники (більше того – дебіли).
А у серці – суцільная порожнеча.
І вона все це слухала, все терпіла…
Потім різне бувало, якщо відверто.
І від раю шукав я (ну грішний!) раю.
Навіть зраджував. Йцукен міняв на Qwerty.
То за це мене, певно, Господь карає.
Ось чому, якщо чесно, мені так сумно.
Не складається в нас – і це дуже прикро.
То й у впевненість переростає сумнів.
Нуднувато. А де ж ті жіночі ігри?
Я б не хтів, щоб ти була невірна стерво!
Ну до чого мені ті ганебні ріжки?
Але можна і полоскотати нерви!
Щоб відчув я і пристрасть якусь хоч трішки.
Не на щастя мені та не до добра ти!
А комфорт … наче пензлики та мольберти.
Де маляр не малює, бо хист свій втратив.
Але віра в прогрес в серці тліє вперто.
Хай на щастя провалено мною тести.
Та й екзамени з розуму склав не дуже -
Не біда: інтелект штучний, кажуть, десь там
Винаходить вже штучну (що й треба!) душу.