Вкус детства. Валентина Ментуз. с белорусского

Иосиф Бобровицкий
Иду я тропинками детства, другой их навряд ли найдёт,
Ведь там, где босая гуляла, родная берёза растёт.
Осина, сосна - не подлесок, а лес поднабравшийся сил.
Где радовал сад нас когда-то -  замшелые заросли слив.

Ничто не растёт в огороде, расклёваны все семена,
Лишь яблоньку встретишь средь леса, да дикая груша видна.
Зной августа жарит мне губы, вдруг яблоко пало на куст.
Я пробую, яблоко это мне детства напомнило вкус.

Да, сладкое, малость с кислинкой и сочное даже при том,
Что августа солнцем согрето и вдоволь полито дождём.
Тревожит вкус давешний душу, но жажду едва ль утолит.
Как всё изменилось, лишь небо меня как и прежде слепит.

Такое, как было когда-то, и время не властно над ним:
То осенью в тучах лохматых, то летнего солнышка нимб,
То снегом зимой посыпает, примерив обновы бельё,
То песнею детства играет, что звон жаворонковый льёт.


Оригинал:


Іду сцяжынкамі дзяцінства - хоць іх даўно ўжо няма,
бо там, дзе басанож гуляла, расце бярозчына радня:
асіны, хвоі - не падлесак, а лес, што ўжо набраўся сіл,
дзе погляд сад калісьці цешыў - гушчар старых замшэлых сліў.

Няма нічога больш у садзе, даўно разнеслі зёрны птушкі,
растуць цяпер сям-там між лесу то яблынькі, то дзічкі-грушкі,
спякота жніўня смажыць губы, пад ногі яблык сам злятае,
я пакаштую, смак дзяцінства мне яблык раптам нагадае.

Салодкі, крышачку з кіслінкай і нават досыць сакавіты,
бо сонцам жнівеньскім сагрэты, і ўдоваль дожджыкам паліты,
далёкі смак хвалюе душу, а смагу мала праганяе,
як ўсё змянілась, толькі неба блакітам вочы засцілае.

Яно такое, як калісьці, і часу мала падуласна,
то ў хмарах восені кудлатых, то летнім днём смяецца ясна,
то сыпле снегам ўзімку шчыра і шые белыя абновы,
то ў ім гучыць дзяцінства песня вясновым звонам, жаўруковым...