Осiнєє сонце марнiє –
жовтнева незiрвана слива
(неначе незiрванi мрiї).
Це свiтло – сумне та мiнливе,
мов свiт у сполоханих водах –
пильную тихцем, обережно:
думки вгамувавши, як подих,
стою та дивлюсь у безмежне –
крiзь хмари, що сном оповитi,
на небо журливо прозоре,
щоб сонце останнє вловити
нестямною спрагою зору.
Та жовтень, не ввiбраний вдосталь,
шорсткий та холодний на дотик,
згасає... Ним зраджений простiр
самотнiм стає та жорстоким.
Мов лють червонiють надвечiр
заграви розчавленi квiти.
Над мiстом моїм порожнеча
стоїть, загорнувшись у вiтер...
стоїть, загорнувшись у горе
гiркої провини своєї:
мов дим, що пiдноситься вгору,
усе повертає до неї.
Ще осiнь ворожить у мiстi,
рясна, на примари майстерна,
та зорi зiйшли променистi,
мов снiгу майбутнього зерна.
Ще серце – стрiмка дивовижа –
невтримне, нестерпно вiдверте,
та страх вишiкряється хижо,
як осмiх майбутньої смертi.
То все нездоланне, запекле
тяжiння життя до безоднi.
Втiм знаю: до раю чи пекла
нiхто не вiдiйде сьогоднi,
нiщо не зiтреться, не згине
не змелеться в пил у покорi...
Бо смерть, молода та безвинна,
стоїть, задивившись на зорi.