Ігор Растєряєв. Дід Агван
Оригинал: https://youtu.be/WHUnotROoM8?si=9S1SBUuJVNfKrYlf
Не бачив рідних я дідів,
Та й бачить був не здалий:
До того ще, як я родивсь,
Вони всі повмирали.
Але на долю я не злий,
Я все одно щасливий:
Був в мене дід, хоча й чужий,
Та гаряче любимий.
Він був неруський, був з вірмян,
Чабан з авула простий,
Агван Тигранич Григорян,
Рік збірки двадцять шостий.
Був ветеран, герой війни,
Такий, що просто з книжки, —
Для всіх. А я йому, дурний,
За комір кидав крижки.
Я про війну все змалку знав,
Бо дід не вмів брехати
Й щодня, як манку я ковтав,
Мені робив доклади.
Було все ось як: вівці пас
Він біля Арарата.
Аж ось взяла й пішла на нас
Німецька зла армада,
Щоб ані руських, ні вірмян
Не стало у природі,
Та тут під'їхав дід Агван,
І він був різко проти.
Під'їхав, правда, не один...
Стікалися, мов ріки,
Туди ще й тисячі грузин,
Казахи і таджики, —
Різноязикий нурт, — вони
В окопи посідали.
І в тих окопах у цю ж мить
Всі й пообрусювали.
Замісто вівць були в цей раз
Тварюки кровожерні,
Й дід у приціл свій «Тигра» пас,
Крутив хвоста «Пантері».
По-руській спілкування йшло
З ним сперш не ідеально,
Та фразу «башту зірвало»
Він розумів — буквально.
Я з дідом міг тарілки три
З'їдать тієї каші,
Як слухав, як вони пішли
На Захід пішим маршем.
І, як завжди, в який раз, знов
Фашистові наклали...
А дальш такий сюжет ішов,
Як в сльознім серіалі:
«Берлін. Квітень. Земля дрижить.
Снаряди, кулі — градом...»
І дід по вулиці біжить
З трофейним автоматом.
Кругом — руїн зубці стирчать,
Як гор кавказьких гребні.
З собою в діда п'ять гранат,
Аж гульк — на купі щебню
Лежить, скавчить од лютих ран,
Один — як скіпка в штормі, —
Такий же, як і він, пацан,
Тільки в німецькій формі.
І тика діду на вікно,
Руками руха, стогне,
Мов біля дому він свого
Лежить та мовчки дохне,
Мов там батьки живуть його,
Тутешній він, з Берліна,
Його війною домело
До рідної хатини.
І дід поверх свого добра,
Дарма що був щупленький,
Звалив на себе пацана,
Та й зніс — де батько й ненька,
Де вибух балку зіпсував,
Де жевріє лампада:
«Ось, привітайте свого, фрау,
Німецького солдата...»
Дід, кажучи про цей пізод,
В мить раптом аж змінявся:
Про материн страшний той зойк,
Про те, як там зостався.
Як в кухні, де світив шандал,
Води йому нагріли,
Ненависть з лепом як змивав,
Які за роки в'їлись.
Як спав — між пекла, між війни —
На білих простирадлах,
Про мирне небо бачив сни,
Про кригу Арарата.
Як з ранку знову він пішов
Побіду наближати,
Почувши ззаду «Danke schön»,
Окликнувшись «Прощайте»…
Тут обривав го завжди я,
Дослухать був не здалий:
«Дідусю, що це за бридня?
Давай, як ви стріляли!
Як ти горів, бив ворога,
Ледь не зірвавсь на міні…» -
Не мав цікавости щось я
До простирадл в Берліні.
Але тут дід чогось вмовкав,
Ще ніс добавку каші,
Та й знов ту кашу в рота пхав,
Щоб став скоріш я старший…
Йго вже нема, а я збагнув,
Вже ж не дурна дитина:
В той день бій найглавніший був —
Бій за звання людини.
Я не видал родных дедов,
И видеть мог едва ли:
Все до рождения моего
Они поумирали.
Но я не обделён судьбой,
Я всё равно счастливый.
Был рядом дед, пусть не родной,
Но горячо любимый.
Он был нерусский - из армян,
С деревни, из народа -
Агван Тиграныч Григорян,
Двадцать шестого года.
Он был герой и ветеран -
Такой, что прямо с книжки -
Для всех. А я ему кидал
За шиворот ледышки.
Я про войну всё с детства знал -
Ведь дед, без всякой лажи,
Мне каждый день преподавал
С тарелкой манной каши.
Всё было так: он мирно пас
Овец у Арарата.
И вдруг взяла пошла на нас
Немецкая армада,
Чтобы ни русских, ни армян
Здесь не было в природе,
Но тут подъехал дед Агван,
И он был резко против.
Подъехал, правда, не один…
Стекались, словно реки,
Туда и тысячи грузин,
Казахи и узбеки…
Разноязыкою толпой
Они в окопы сели.
И в тех окопах всей гурьбой
Мгновенно обрусели.
Вместо овец на этот раз
Другие были звери.
И дед в прицел свой «Тигра» пас,
Крутил хвоста «Пантере»…
По-русски с ним общение шло
Сперва не идеально,
Но фразу «Башню сорвало»
Он понимал – буквально.
Я с дедом мог тарелки три
Съедать той самой каши,
Внимая, как они пошли
На Запад пешим маршем.
И, как всегда, в который раз
В итоге накидали…
А дальше шёл такой рассказ,
Как в слёзном сериале:
«Берлин. Апрель. Земля дрожит.
Снаряды, пули – градом…»
И дед по улице бежит
С трофейным автоматом.
Кругом - разбитые дома,
Как гор кавказских гребни.
С собой у деда пять гранат,
Вдруг глядь: на куче щебня
Лежит, скулит от страшных ран,
Один, как щепка в шторме,
Такой же, как и он, пацан,
Но лишь в немецкой форме.
И тычет деду на окно,
Руками объясняет,
Что он у дома своего
Лежит и помирает.
Что там родители его,
Что он берлинский, местный,
Его войною домело
До своего подъезда.
И дед поверх своих поклаж
Хоть был не сильный самый,
Взвалил его, и на этаж -
Туда, где папа с мамой,
Где взрывом балку повело,
Где теплится лампада:
«Встречайте, фрау, своего
Немецкого солдата»…
Дед, говоря про этот миг,
Вдруг сразу изменялся:
Про страшный материнский крик,
Про то, как там остался.
Как в кухне, где горел шандал,
Воды ему нагрели,
Как с грязью ненависть смывал
За годы и недели,
Как спал на белых простынях
Среди войны и ада
И видел сны о мирных днях
В долине Арарата.
Как утром снова он пошёл
К победной близкой дате,
Услышав сзади «Danke schön»,
Ответив им «Прощайте»…
Тут я перебивал всегда,
Дослушивал едва ли:
«Дедуня, что за ерунда?
Давай, как вы стреляли!
Давай, как ты горел в огне,
Чуть не погиб на мине…» -
Неинтересно было мне
Про простыни в Берлине.
Но дед чего-то замолкал,
Шёл за добавкой каши
И кашу снова в рот толкал,
Чтоб стал быстрей я старше…
Его уж нет, а я большой.
И вдруг я докумекал:
В тот день был самый главный бой
За звание человека.