Стоять похилені хати,
Ледь пробивається світ через віконця,
А солом"яні похмурії дахи, ніби старовинниї мости
Єднають нас з минулим через віковічний промінь сонця.
І хочу заглянути я у віконце,
Перенестись у далекі ті часи,
Туди, де так само на землі світило сонце,
Але життя було зовсім не тим.
Побачу я там сім"ю Кайданову,
Побачу дітей на печі, побачу і батька хмільного,
Побачу я доньку-красу,
Котра тихо вплітає стрічку в косу,
І щось наспівує собі тихенько,
Побачу колиску з немовлям маленьким,
Побачу немолоду вже їхню мати,
Котра мовчки порається в хаті,
Підміта долівку, а в очах печаль,
Защеміль в серці її жаль.
Жаль молодості, що давно минула,
Жаль щастя, що її не пригорнуло,
А пішло стороною,
Залишивши не легку долю.
Але одна радість та надія - діти,
Котрі держать батька з матір"ю на світі,
Отже стиснув зуби, відігнав печалі хвилі,
Пригорнула мати діточок до серця милих.
Полюбовалась донькою-красунею іздалля,
Поколихала ніжно колиску з немовля.
Підійшла небога до ікони,
Тихо свічку бліду запалила,
Склала перед грудьми долоні,
Для дітей у Бога щастя попросила.
Перехрестилася небога,
Уклонилась низько Богу,
У віконце подивилась в небо,
Марно шастя вже просить для себе,
Марно Бога турбувати,
Нічого від життя свого чекати,
Може дітям доля посміхнеться,
Нехай хоч їм не гірке життя дається.
З глибини далекої віків
Доносяться до нас неначе гімн
Молитви і прохання всіх батьків та матерів,
Щоб краща доля була у їх дочок та їх синів...