Нехай не розлучають нас часи,
Що промайнули в нашому житті,
Як у блакитному тумані,
Давай не будем руйнувати нашії мости,
Що будували ми удвох ще в молодсоті ранній.
Що прожито то прожито,
Що пройдено то пройдено,
Вернуть життя назад нікому не дано,
Та все почать з початку ніколи ми не зможемо,
Бо не в силах розвернуть нам фрегата, долі нашої, кермо.
І нехай не добрий в тебе настрій,
І стискає серце у кліщах нудьга,
Пригорнись до мене наче ніжна ластівка,
І від моєї ніжності ростануть у твоїй душі сніга.
Стане день світліший ,
В серце прийде тиша,
Знову у душі розцвіте весна,
Знову заспівають птиці голосніше,
І не впізнаєш ти себе сама.
Давай з тобою навчимось терпіти
Ті часи, коли до душі підкралася нудьга,
Щоб не змогла вона собі нас підкорити,
І не залетіла з нею у наш дім біда.
Давай навчимось цінити
Ту Силу, що держить нас у своїх обіймах,
Яка не дозволяє розгубити
Того між нами,
Що будували ми роками,
Й яке не можем ми обчислить ні в яких цінах.
І дуже прикро, коли проживши довгії роки,
Руйнують люди між своїми душами мости,
Хто винний, хто правий не в цьому смута,
Не добрії слова - от гірка отрута,
Що ранить глибоко людей...
Отже давай берегти одне одного,
Поступатись в чомусь,
Хоч і незавжди до цього змога,
Не хлопати дверима,
І не шукати щастя десь в інших містах,
Не найдемо,
Бо коней долі нам не стримать,
І шлюби все ж всі складаються
Десь на Небесах.