Не забувай мене навіки,
Щоб іноді у пам"яті вертатись у ті часи,
Де пережили ми удвох миттєвостей приємних стільки,
Що не забути їх нам на довгії часи.
Коли уперше ми відчули незрозумілий позив плоті,
Хміль нестримних поцілунків у ночі,
І як приємно й легко в наших душах було потім,
Коли я твою руку тримав у своїй руці.
Коли здавалося Земля от-от і піде з під наших ніг,
Й полетим туди, де ясно світять зорі,
І переступивши свій земний поріг,
Опинимось на піднебесному просторі.
У ті часи ми розуміли одне одного без слів,
Робив я все, щоб виконать усі твої бажання,
Багато вже води втекло з приємних тих часів,
Коли відчув я на собі таємну силу першого кохання.
Пройшло з тих пір уже немало літ,
Нажаль на мене ти дивишся вже іншими очима,
І як не вічен весни чарівний цвіт,
Так і не вічна першого кохання сила.
Отже давай з тобою й далі берегти,
Маленький вогник,
Що лишивсь від полум"я нашого кохання,
Щоб й далі весна наша продовжувала цвісти,
Пробуджуючи у наших душах приємні спогади,
І до життя бажання.