Стулила ти пальцi та й сунеш до нього,
А вiн вже i так дерев’яний, їй богу!
Я зiрочки бачу, заплющивши очi.
Та годi вже, люба, чекай-но до ночi!
Навколо нас люди – хiба ж ти не бачиш!..
Та то все одно, що глухому тлумачить.
Нiчого не хоче моя мила знати –
Чекай, що почне ще мене роздягати.
Ну так бо i є! Вже мiй опiр зламала,
Рубаху на грудях менi розiдрала.
Вiдсахнувся натовп. Я тихо заскиглив…
А вiн червонiє томатом настиглим.
Дрижать мої ноги, дрижать мої губи…
Ну згода, я здався, ти виграла, люба.
В метро, у таксi, навiть в унiвермазi
Ми звикли зливатись в нестримнiм екстазi.
1991