Дюраселл та Твікс
Життя не стоїть на місці, б’є ключем по відомих місцях, і лише коли в душі є місце ще для когось, кого вважаєш найріднішим створінням на світі, можна відчувати себе по-справжньому щасливим.
Без цього - людина в суті своїй сумна, самотня і незалежна в світі неподібних собі істот, що пересуваються на своїх двох...
І навіть, якщо вони слухають того ж Andrew Donalds чи ту ж Dido, їдять ті ж йогурти, сідають в метро на тій же станції - вони все одно чужі тобі...
Хочеться знайти свій шматочок щастя на землі...
Краще палити маріхуану на цьому світі ніж на тому - кажуть британські наркомани... Не знаю не пробував...
Але колись був щасливий... Чи зможу бути знову? Колись вмів дарувати щастя і усмішку з радістю... Чи зможу дарувати це знову?
Здається вже почав, але чомусь розумію восьмим нервом, що я всього лишень один із...
А так хочеться помилитися в цьому...
Осіннє сальдо
...вітерець ледь-ледь пробігає по гілках... засушена трава переплелася з останніми пагінцями зеленої, і це все вкриває шар жовто-червоного листя оточуючи собою озерце біля якого надіючись на чудо дітлахи ловлять сплячих карасів...
...сальдо - це тільки в бухгалтерії - в стосунках, в житті - ти або happy as bee Maya (как, вы не смотрите "Пчелку Майя"???), або потрібно щось змінювати...
Підсумок...його підбиватиме хтось інший, розсипаючи попіл того, що колись було тобою над Індійським океаном або забиваючи останнього цвяха тобі в труну - до того - це неперервне життя – якщо ж ні, то це - існування і чекання кінця - бо сальдо вже пораховано і нічого не зміниш...
Зупиніть літак, я тут з(в)л(і)з(у)
Пошуки тривають, show must go on, I want to be a hunter again - це все тільки слова... А що насправді у тебе в душі, не знає ніхто, і навіть тобі самому не підвладне відчуття щастя, розумієш що воно було часто тільки тоді коли воно зникає...
Дивуєшся, дивуєшся, смієшся, боїшся, встаєш, ходиш по кімнаті, кричиш, але вчора уже не повернути, а завтра - ніколи не настане...
Живеш ковтками вражень, котрі в новому сьогодні не залишать і сліду від тебе вчорашнього, намагаєшся, прагнеш, помираєш, відроджуєшся і не відчуваєш абсолютно нічого...
І тільки біла пухнаста киця, подарованим кимсь з них, позавчорашніх, заглядає тобі на руки котрі клацають по клавіатурі і прислухаючись до чергового надривного голосу, що тихо лине з маленьких динаміків допомагає забути чергову перемогу двох сплетених тіл, котра знову закінчилася поразкою душ, що так і не вийшли на контакт...