Я шепотіла тихо – повернись!
А руки в*яли, як поламанії крила.
Злетіла в прірву синя неба вись.
Засуджена. Сама собі не мила.
Ще є надія.Не спіши, не наворожуй,
і омине тієї зради сутінь сива.
Знесилена. І зупинить не можу
п*янкої кривди неосудну зливу.
І вихололих вікон зим забутих
в твоїх очах я буду бачить знову…
Минеться все і якось, як спокуту
Ти заспіваєш донці колискову.