Ты – Шива. Ты – индусов божество.
Твои реальные черты двоятся.
В глаза Твои не взглЯну оттого,
что глаз таких нельзя не убояться.
Душа молитвы ищет, а не слов.
У синих окон тянутся деревья.
глаз медленных миндальная любовь,
о, как ласкает взгляд обожествленья!
А ближних взгляд – взведённые курки,
и наши души на виду, как в тире.
Ты думаешь, имеешь две руки, –
их две, но, кроме них, ещё четыре.
И в Тучах Кабинетной Скукоты
они с надплечья вырастают грозно
и отливают бронзой Пустоты,
серебряным желаньем ядоносным.
Ползёт гадюка в чёрный телефон.
Мелькают люди сотым повтореньем.
А я стою. И здесь мой марафон –
Бежать мне от себя без сожаленья.
Мы разговариваем сухо неспроста,
Такие чуждые. А ты при всех при этом
незримо обнимаешь четырьмя
мою незримую беспомощную светлость.
И две меня, прозрачных от несна,
на перекрёстке вечности и вторника,
стоят под тенью бронзового сна,
одна – твоя, другая – непритронутая.
Ти – Шіва. Ти – індуське божество.
Твої реальні обриси двояться.
Боюсь на Тебе подивитись, бо
таких очей не можна не бояться.
Душа шукає слів, як молитов.
До синіх вікон туляться дерева.
О, ця побожність, схожа на любов,
очей повільних ласка мигдалева!
А очі ближніх – зведені курки,
і душі в нас беззахисні, як тири.
Ти думаєш, у тебе дві руки,
а в тебе дві, і ще, крім них, чотири.
У Хмарах Кабінетної Нудьги
вони з надпліччя виростають хижо
і відливають бронзою жаги
і сріблом зоворожених наближень.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон –
самій від себе безвісти тікати.
Ми розмовляєм сухо недарма,
Такі чужі. А ти при всіх натомість
незримо обнімаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
І дві мене, прозорі від безсонь,
на перехресті вічності й вівторка,
стоять під тінню бронзових долонь,
одна – твоя, а друга – недоторка.