Заплямовані пошуки щастя. Гортаю сторінки
чи верблюда, чи льва, чи дитини, не знати кого.
„Божевільного”- кажуть. Він світлим вважав себе. Темним
він хотів бути темним, як всі ми, як ніч і як дно.
З того дна нам сіяє блакитне і сонячне небо,
і ми молимось палко далекому світлу його.
Простягаєм долоні: „Ми темні, ми темні, ми темні.”
Світле небо мовчить, але байдуже нам, все одно
ми благаєм: „Ми темні, ми темні!”
Він прийшов і сказав, що він світлий і сильний і дужий.
Він хотів, щоб такими ж ми стали у серці-душі,
але часом і сонцю самотньо світити у небі.
Часом й сонце хотіло би стати таким, як усі,
що не гріють, не тішать, не живлять і не припікають,
лише молять: „Дай світла, дай долі, дай щастя, добра!”
Але долю не зміниш, і сонце по небу кружляє,
утішаючись тим, що далеко десь там є зірки,
сонця нашого друзі-брати, однодумці і рідні по крові.