За чёрно-синею горою, на склоне радостного дня,
рисует тучи пурпурою чертей какая-то родня.
Зелёной кисточкой деревья – кривые коготки в крови.
И странные пасутся кони в обители ночной травы.
Долина с чашею тумана, а дальше склон и небосклон –
курганы всё, и всё курганы ещё не вспаханных гробов.
Так что ж ты, коршуна подобье, в твоей башке лишь ветра свист,
рисуешь горизонт в вековьях, замешан красным на крови?!
Виски веков уж поседели, а воли нет и не видать.
Распряжены у хлопцев кони, легли, как в песне, почивать.
Иль так им спиться хорошенько, что ни один не встал ещё?
Пасутся кони помаленьку, а всадников не видно всё…
За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.
Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.
Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.
Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –
усе кургани та й кургани ще не заораних могил.
Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!
Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.
Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?
Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх