Сетлой памяти моего мужа и всех тех, кого забрало море...
* * *
Чорнеє небо і чорнеє море-
Вітер між ними, наче сказився!
Хмари, як тісто, крилами місить,
Хвилі, як в пеклі, варево варить.
Буря на морі!
Всі поховались, перелякались,
Всі причаїлись, ждуть, коли стихне.
Тільки душа моя, як до спасіння,
Мчиться назустріч шторму морському.
Плачу, водою морською вмиваюсь.
Руки назустріч вітру несуться.
Біль мою хвиля морська наче злиже,
Горе, як хмару, вітром розвіє.
Буря на морі!
1998 год
( когда в 1998 году ко мне пришло это стихотворение, я даже не подозревала, что ровно через год в ночь на 4 декабря 1999 года мне придётся пережить именно такую ночь, которая затянулась на 40 дней- ровно столько бушевало море и ровно столько я ничего не знала о судьбе мужа)
* * *
Стихни!
Ти сьогодні озвіріло!
Вже й небо впало
Й з піною змішалось.
Смолою чорною,
Як пекло, закипіло.
Кусками, в щепки
Берег розірвало!
Стихни!
Сказилось,
Чи від злості одуріло!
Безодня ненажерлива
Розверзлась,
Гребе усе, що тільки уціліло,
Півсвіту в ненаситній пащі
Щезло.
Стихни!
Ти безсильне перед Богом –
Душа, кохання
Лиш йому належать.
Ти завтра станеш знову
Просто морем,
А я вдовою – чайкою
В безмежжі.
декабрь 1999 года
* * *
Русалкою
У чорні хвилі упаду,
Безодню
Розгорну руками.
Тебе знайду
Й за руку поведу
До світу
І до Бога на пораду.
Удвох стоятимемо
Перед ним –
Нам відповідь
Разом держати.
Твої гріхи,
Мої гріхи.
Твоє кохання
І моя розплата.
декабрь 1999 года
* * *
Така безпечна
Всі твої слова
Розвіяла,
Розсипала по вітру.
Тепер навколо тиша,
Пустота.
Лиш за вікном голосить,
Плаче вітер.
Голосить, б’ється,
Бо зосталось ще
Останнє слово –
Крик із твого серця.
Моє ім’я,
Одне моє ім’я.
В вікно не вітер,
То воно з відчаєм
Б’ється.
декабрь 1999 года
* * *
Вдова.
Сьогодні зрозуміла:
Я - вдова.
Як пеленою, очі застелило.
Одна.
Я раптом зрозуміла:
Я - одна.
Як зламане, розшарпане вітрило.
Додолу вітер гне -
Йому мене не жаль.
Чи ж ви десь бачили,
Щоб вдів жаліли?
Вдова.
По серцю, як ножeм,
Тепер - одна.
І в горі голова аж до землі
Схилилась...
2000 рік
* * *
Перепливу. А хвилі
З головою накривають.
Перепливу. Безодня
Манить, шепче,
-Відпочинь…
Закрити б очі
І було б так легко
Не думати, плисти
По течії. Перепливу.
До берега далеко.
Як ланцюгом,
Утома закувала.
Схрестити б руки
І було б так легко,
Закрити очі
І мене б нестало.
Перепливу. Бо десь там,
За туманом, дві зірочки,
Два вогники, два серця
Вглядаються з надією,
Чекають. Що ще жива,
Що допливу, що б’ється
Моє серце, не здається.
Я допливу, синочки,
Допливу.
* * *
Як мати, ніч росою ранок вмила,
А сонце ніжно щоки осушило.
Розквітнув, засміявсь весняний ранок,
В вікно моє так щедро сипле радість.
А в мене щоки мокрі і на віях
Тремтять росинки гіркі.
В серці мрія ще не прокинулась,
Ще щоки мокрі. Ночами
Біль з журбою щоки кроплять.
Ой, раночку!
Присядь хоч на хвилинку,
Нехай на віях висохнуть росинки.
Вже від журби і болі так стомилась,
Ця ніч бескрайня наче забарилась –
Сидить на ліжку і не йде із хати.
Мені б надію, мрію дочекатись,
Тоді з тобою підемо в світанок,
А ніч росою вмиє. Тиху радість
Зеленим пологом зоря під ноги
Розстеле нам. Я знову зможу
В весні купатись,
З вітром в поле мчатись,
Чекать тебе і сонце зустрічати
Вже не росою, що тремтить на віях,
А посмішкою повною надії,
Що день несе мені не біль,
А нову радість,
Що кожен ранок в небі зорі гаснуть,
Що ніч чарівна сповнена спокою,
Що роси й сльози
Під промінням вранці сохнуть.
Я оживу.
2000 год
* * *
Я знову уночі тебе шукаю,
І знову обнімаю пустоту
Приходиш в сни і, як завжди, щезаєш,
Щоб знову залишить мене одну.
Одну. Є тільки біль та горе.
Одну посеред ночі в темноті.
Одну під вітром й перед чорним морем
Сьогодні в сні так пінились сади!
День був на сонце та весну багатий
Рука твоя ще на моїм плечі
Відчула раптом – вже немає, втратила.
Ніч застогнала й стихла в розпачі.
Мій крик, - Не йди! - моє благання, - Де ти?!
Шукаю хоч сліди. Знайти б сліди.
Знов ніч на ліжку зранена, як беркут,
А в сні весна й так піняться сади.
2002 год
* * *
Подари мне покрывало, ночь,
Чёрное, из прядей тьмы тканное.
Ты отрада вдовья, ты подруга – дочь,
Что из боли родилась спрятанной.
В солнечных лучах дня
Покрывалом я печаль свою укутаю,
Вон по улице идёт вдова,
Седину на висках ветер путает.
Как жила бы без тебя, ночь?
День глазастый всё лезет в душу,
Крик безмолвный, души стон –
Ты умеешь одна слушать.
Забери меня к себе, ночь,
Я крило твоё, тьмы прядь,
Безсловесная твоя дочь,
Безутешная вдовья память
* * *
И вновь декабрь рвёт сердце на куски,
Смолою чёрною нависла ночь.
День серый волком воет от тоски,
Огонь свечи не в силах мне помочь.
В моё окно вновь ветер бьёт крылом,
В ушах прибоя грохот, как набат.
Свеча старается согреть теплом
Да волны памяти отбросили назад.
Я волнорезом – память пополам,
Я боль сожгу до пепла, до конца.
Своё «прости», как птицу, - в небеса,
В волну – полынь из вдовьего венца.
* * *
Голубь белый прилетел во сне,
Под утро голова моя бела.
От боли, от печали по тебе
За ночь я поседела, как зима.
Не голубь белый, то душа твоя
Печалится о ранней седине.
Ни отболеть, ни позабыть тебя,
Ни вымолить покой своей душе.
Прости меня. Была и не была.
Голубкой тоже прилечу во сне,
Забуду всё, уже прощу тебя
И вымолю прощение себе.