Це не стерпно! Суне вперто ця жахлива ностальгія, параноя, хвора мрія. Я тікаю далі, я вже просто не знаю подітися куди, де загубитися. Ти — всюди, Ти — люди, Ти вдень і вночі. „Кричи” — я кажу собі й розум втрачаю. Кричу і все глибше пірнаю в свою ностальгію, в свою параною. До самого болю у серці тиняюсь. Я лаю життя, всі свої почуття й до ночі, до ранку живу і вмираю. Як довго це буде, себе не врятую і не заспокою.