................Настоящая любовь – редкий цветок...
……………Н.А. Бердяев. Самопознание
Кажуть, що немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромио та Джульєт. Але така повість є. Сідайте біля мене, любі діти, та послухайте казочку про Нарцис та Еха…
…Була колись на світі чарівна дівчина на ім’я Нарцис. Кажуть, була вона народжена чи то з морської піни, чи то зі сліз Афродіти, які та проливала над своїм загиблим коханцем Адонісом. Насправді, батьком Нарцис була квітка Горицвіт, а матір’ю – Карітас.
Взяла Нарцис від матері білосніжне тіло, а від батька – гаряче серце, чаша якого була наповнена по вінця слізьми блакитної планети. Звісно, народилась Нарцис у день води або по сучасному Венсдей. У місті на ймення чи то Вена, чи Венеція, чи Венесуела, зараз важко сказати. Давно то було діло…
Душа Нарцис була така ж тонка і вразлива, як її шкіра, і випромінювала таке сяйво, що перехожі заплющували очі, коли дивились на неї. Судини красуні несли лише венозну кров. Голос був густий, повільний і тягучий, як голос крові. Тіло білої діви було настільки невинним, що не знало жодного хітона. Вона носила на голові лиш вінок з жовтих жоржин, які ніколи не в’янули, як і прекрасне тіло Нарцис. Нога Нарцис ніколи не ступала землі, бо народилася мала у черевичках справжньої леді. На середньому пальці лівої руки у Нарцис був веддінг рінг. Всі ці дари отримала Нарцис в дар від богів ще у лоні матері. Змалечку дивилась дівчинка на свій середній палець лівої руки і плакала, сама не розуміючи чому. Вона не розуміла, навіщо боги подарували їй стільки дарів, та не подарували того, чого хотіла Нарцис – любові. Потреба у коханні у Нарцис була надзвичайна. Кожен День вона зустрічала чеканням, але марно.
Люди лякались сяйва Нарцис. Один сліпий Ех благав Нарцис стати його дружиною. Нарцис було шкода бідного сліпця, та вона знала, що Ех любить не її, Нарцис, а лише луну свого голосу, яким він співав серенаду для Нарцис. Нарцис знала, що варто було Ехові прозріти, як він би відвернувся від неї, як і всі інші....
Ось так вони подорожували по світу: сліпий і його поводир. Доки не дійшли чарівного озера, в якому, подейкували, жив Фідбек Мірор. Це озеро було прекрасне і неповторне. Блакитне і чисте, як і небо над ним. Так що все зливалось у одну голубінь. І лише білі голуби гу-ля-ли по жовтогарячому піску. Нарцис замружилась від сяйва озера, як зачарована наблизилась до води. Вперше у житті щось сяяло яскравіше за неї. Мимоволі Нарцис простягла руки до озера. Їй здалось, що хтось дав їй руку назустріч... Незмога здолати первинне падіння таке неминуче в обіймах таких неосяжних відносить від берега хвиля лебедина омана угору угору угору два лебеді білий та чорний паркет голубий і кохання дощ затяжний і надовго кохання...
Ех гукав Нарцис, та у відповідь чув лише якийсь дивний сон. В голові його звучало рефреном: “Цей дощ затяжний і надовго, шурхочуть краплини по вухах. По вухах, по вухах, по вухах.” “Нарцис!” – гукав Ех і у відповідь чув: “Ехо!”. “Пане Фідбеку!” –
видивлялась Нарцис, та у відповідь бачила лиш: “Нарцис!”...
Дощ не припинявся, все лив і лив. Вже давно листя на деревах стало померанцевим, вже давно померанець пожух і перетворився на брунатні каштанові листя. Нарцис нічого не бачила. Вона була засліплена красою свого погляду. Сліпий Ех від постійного крику “Нарцис!” оглух і чув тепер завжди: “луна, луна”. Понеділок змінювався понеділком. Вівторок ніколи не наставав. А Ех лиш мріяв про середи.
Врешті боги змилостивились над Ехом, забрали кордон вівторка і дали Ехові середу. Ех прозрів! Він побачив і лід на озері, і сіре небо, яке сипало білий сніг, і ...жовтогарячий вінок на дзеркалі озера. Шалено і нестямно кинувся Ех до вінка, палко і ніжно цілуючи вуста жоржин...*
До Еха прийшла Весна. Всі кольори життя, всі барви природи, все засяяло у сонці жоржини...
А на галявинці з’являлись перші квіти: червоні горицвіти та чудні білі, з жовтим вінчиком, наповнені росою і сонцем.
* парафраз вірша Інгвара Олофсона „Ті пелюстки жоржин”