ПАМ"ЯТІ ХУДОЖНИКА
МИКОЛИ ТРЕГУБА
(20 березня 1943 – 23 березня 1984)
Не женися на багатій,
Бо вижене з хати,
Не женися на убогій,
Бо не будеш спати.
Оженись на вольній волі,
На козацькій долі;
Яка буде, така і буде,
Чи гола, то й гола…
1.
...Горіла церква летіла,
Горіла вогнем калина...
Отак він ішов, ішов
І темрява вкривала йому серце,
І він борсавсь і кружляв,
І жахався з того ляку –
Бо лячно, ой людоньки, лячно!
Страх там кружляє, оно там біліється,
Гукає по комусь…
Ой, то ж моя… Господи!
Геть, геть, приблудо!
І він кружляв, і кружляв,
І борсавсь…
А там, унизу,
Білостінний горів,
Свічкою йому горів, долею.
А вже знав його,
Ой же ж знав.
І вранці із сонечком змальовував,
Чи то вдосвіта, як очі ще сплять.
А бачте, бачте,
Як пружньо вона згоряє!
А яблуня ж геть стара,
Як матір покружена, покручена.
А ось і вона впливає
В світи надвесняні.
… І він прийшов до неї,
І не пішов далі…
2.
Душа божа народилась
На світ серед ночі,
А побачив Місяченько
Та й блиснув ув очі.
Що там блима, що блищить там
У безміру чорнім,
Хто по тебе, душе бідна,
Послав серед ночі…
Усміхнувся Місяченько,
Квітнем перевитий,
І сховався за хмарину,
Дивитись, що зійде.
Мати сина колисає,
Білую обновку.
Зорі в хату заглядають,
Падають в коновку.
Чи ж що зійде з насіннячка,
Хто його кинув?
Ой, то Місяць молоденький
Жартував-полинув.
Ох, зійде святий неспокій
Із тієї ласки.
Вітер віє серед поля –
Буде душу пасти.
Буде пасти-виглядати
До своєї долі,
До свободи, що за світом,
В нетутешнім полі…
Квітень в лузі виграває,
Сміється і сяє.
Хто те сіяв, хто збирає –
Мовчить, чи й не знає.
Так-то, так-то тую божу
У світ проводили.
А чи знайде, чи загине –
То її провина.
3.
Сріблий спів в вершечках ночі
Лине в світ прозорий,
Все живе і кожне бўється
У сльозах любові.
Все забуло світ похмурий,
Зимову завію.
Вже хто вижив – той веселий,
Той має надію.
Вже й щебечуть пташенята
Світлої, нової.
Трохи в серці потепліло
У журби старої.
Сяє сонечко весільне
В очі старій хаті,
І збирає у дорогу
Сина свого мати.
- Ти ж бо, синку, не барися,
Повертай до мами,
Що-то знайдеш межі люди…
А йди й повертай-но.
В ту дорогу, мій небого,
Вже й котрі ходили.
Слави-вітру все шукали,
Та й не знаходили.
Повертайся, мій ласкавий,
До своєї хати.
Чи великий, чи убогий –
Буду виглядати.
Кожний вечір на схід сонця
За тебе молити,
Кожну зорю умовляти
До тебе світити.
Проводжає мати сина,
Довгий шлях лягає.
Син у вирій відлітає,
Чи ж його чекають…
Чи хто його там зустріне,
Чи буде вітати…
А не вдержиш – дав бог крила,
То мусить літати!
4.
Не знаючи ні сну, ні супокою,
Ані розради у скупих сльозах…
Василь Симоненко
Сплять пастирі, і вівці сплять,
Вовки поснули, янголятки,
Сплять хабарі і чорні гадки,
І божі душі також сплять.
Все спить – багаті і убогі,
Погоричі, святі і безногі,
Щасливі, пристрасні, смішні…
О, дай забутись і мені!
Як вічний світові наставник
Хропе у безмір чорний зрадник.
У нього наміри прості:
Потроху каші і до каші,
Та проспівати отченаша,
А хто не той - то той вже зник!
Зникають люди мов приливи.
Чи плаче хтось, чи вітер виє…
Самотня зрушує земля
На шлях важкий у нетрях ночі,
І свій тягар несе пророчий,
А в небі й зіроньки нема.
Все спить до ранку мов зоря,
Все спить, що в праці натомилось,
Що криком марним заходилось –
Остання милість всім прийшла.
Поснули квіти і дерева,
Знамена, церкви і венери,
Промови, змови, кольори…
Ох, трошки б спокою й мені!
А як повстане серед ночі
Той янгол чистий і співочій,
Те ясне полумўя святе –
Мій біль до нього припаде:
Веди мене на бій до скону,
Най дух не знає перепони!
Те грізне полумўя святе…
Як бідная земля гуде!
Як важко, тяжко повертає…
І все ж іде, іде до краю,
А там як буде! А проте,
Ще й досі всіх дітей годує,
Жаліє, пестить і голубить –
Хай, хай поспить, іще ж мале…
Всі сплять! Кохані й необачні,
Жорстокі й ті, хто все пробачить.
Поснули пензлі мов земля,
Мені ще тільки сну нема.
Ще я не маю супокою,
Стою мов янгол серед бою.
Все бачу, а душа німа…
А вітер душу умовля.
А може й я добро побачу,
А може горе переплачу,
Бо й довга ніченька мина…
А мати сина колиса…
А може горе переплачу,
А може ще добро побачу…
Як сумно, господи, співа!
5.
І буде Син, і буде Мати…
Допоки будуть каземати,
То вічні будуть і царі,
І вічно лютії псарі
Людину будуть заганяти
Допоки, хижії, живі.
Бо це ж життя! І як не ти,
То тебе можуть затоптати,
І вигнати з старої хати –
А мати були вже старі,
То мусять тяжко хорувати…
А я святих пісень забув,
Нездужаю вже їх співати.
Ще тільки матір колисати,
Й пташок на стелі годувати
Своєю кровўю – все забув.
Та ж ні, не все! Ось просто хати
Знімаються мої орли,
І сурми біднії мої,
Ой, знов заходяться, крилаті,
І ллється, ллється божий гнів
На ворогів… Святий гетьмане,
Дивись – я підіймаю спис!
Се прах батьків, се вічна рана,
Вони встають як божа кара –
Хай креше пензель світ палкий!
Летіте, янголи-орли,
Летіте до своєї волі!
Як гарно світять квіти в полі!
Ох, боже, земле, земле-доле,
Твої розчавлені сини…
Лютує вихор божим світом,
Лютує горе вовчим лихом,
Анубіс входить і мовчить,
І десь тонесенько скавчить
Щеня некормлене. Мов списом
Проштромлює мене той спів…
Царицю мушу малювати,
І мушу матір колисати,
І квіток насіяти на скін
На цім безмежжі голих стін…
Ось так останняя земля
В останніі грунти лягає,
І серце більш не присягає,
Бо в нього вже душі нема.
Ой, доле-доленько німа!
Допоки в світі єсть царі,
То мусить вогнище палати.
І треба дрова підкидати,
І треба кровўю малювати,
І рятуватись – у петлі!
6.
Чого ж ти злякалось, маленьке?
Дивись, яка гарна цяця!
І киця говорить няв…
Не бійся, не бійся – то ж дядя,
То в дяді рушниця.
Рушниця говорить паф…
Чого ти, чого ти, дурненьке,
То дядя поцілив у небо.
У небі гуркоче грім.
Дивись, яка гарна груша.
Мов сонце гаряче жовтенька.
Ось мама і груші дасть.
…Бач, як заходилось, сердешне!
А йди, ходи вже до мами.
Ось мама малого сховає –
Не плач, маленьке, не плач…
Чого ж ти злякалось, маленьке,
Ось мама дитинку сховає,
Той дядя прийшов не по нас.
Дивись, папірець біленький,
А ось тобі новий олівчик –
Малюй, дитинко, не плач!
Не плач, бо і мама заплаче…
7.
Чи ж то чорний кінь іде – спотикається,
Сіллю сіє нічь глуха, усміхається.
Де ж то Місяць, срібний брате, чом мовчить?
Хто блукає в ніч глухую, хто не спить…
Ой, козак то, світ за очі, ніч гуде.
Вітер чорную зурочив, верби гне.
Ані зіроньки не видно, хтось позтрушував,
Тільки бризки під ногами риплять мушлями.
Де ж Країна-Україна – син вертає твій,
Що знайшов, а що покинув – не знести,
- Сину, сину! – матір кличуть, - йди скоріш!
Засвітила свічку в полі – щоб видніш.
Ох, ні місяця, ні долі, ані сил святих…
Тільки щось там блима в полі, щоб видніш.
Віє вітер, віє в полі, свічку задуває,
Мати, мати серед ночі сина виглядає.
8.
І чому ж ти, сину, убогий такий повернувсь до своєї мами…
Де ж молодість твоя лагідна, краса твоя і сила?!
Чи все полишив у краях тих далеких, що й звідси не видно.
Ой, зходили таки доріг ноги геть збитії!
Ой, зносила таки думок голівонька бідная!
Була ж така світла і гарна…
Яке-то дівча ласкали вуста твої, аж губи он попеклись!
Яких-то пісень наспівався досхочу – занімів мов зурочений!
Ой, де тії сили – впав мов, забитий, і до мами ні пари з
вуст.
Тільки в очах щось таке говорить, що й збагнути не можу…
Сину мій, дитино моя бідолашна!
Ой, прийшов же до мами!
9.
Ибо кажется мы посланы Небом,
Чтобы зажечь миру
Огонь Великого Искусства…
А на весну його ми ховали.
Разом всі зібрались,
А його в труну положили.
А поруч тримали Картину,
Змальовану ним.
Таке-то творіння,
Де церква його горіла-летіла,
А він рукою прощавсь.
А ми все стояли поруч,
Прощались і тихо ховали.
І тиша зўїдала тишу.
Тіки калина горіла,
І букви на шапочці чорній.
І ЦЕРКВА НАД НИМ ЛЕТІЛА,
А півні на рушниках співали вічную славу.
Отак ми стояли й стояли,
І слова не складались у мову.
Тільки сум, тяжкий і скорботний,
Пасся в очах,
А його - були закриті.
І пензля не тримали руки –
Були ж бо складені.
Отак ми його ховали,
І біль його, і безмежне страждання,
Що їм таки захлинувся.
Чи ж дасться тепер йому спокій…
А березень відлітав,
Чорно-білий, дощами митий,
І ми його тихо ховали.
Так разом вони і пішли
По тяжкій непросохлій дорозі.
А назустріч ішло Воскресіння,
А навздогін – Страсті Господні,
Бо одвіку вони передують.
А МИ МОВ СКЛЯНІ ПОСТАЛИ,
Мішаючи слово і сльози.
І долю трагічну приймали
На свої – вже які там – душі…
А півні – як заходились –
Кричали вічную славу…
10.
Місяць в хату заглядає
У сріблій свитині,
Мати очі закриває
Єдиній дитині.
Все з собою забирають
Ті палкії очі,
Місяць люлю колисає,
А мати урочить.
- Ой, мій сину молоденький,
Не ходи до лісу,
Не шукай собі пригоди
На вражу утіху.
Ой, мій сину молоденький,
Не ходи у гори,
Бо у тім лихім камінні
Знайдеш собі горе.
Не ходи, мій молоденький,
У зелені луки,
Заблукаєш в драговинні –
Згаснеш від розпуки.
Не ходи, мій молоденький,
Не ходи у мрії,
Не вкрадай в своєї мами
Живої надії…
Колисає Місяць люльку,
В очі заглядає.
Проводжає мати сина,
Бо більш не втримає.
Ой, заснув, заснув синочок
На довгую зиму,
Приспав-таки Місяченько
Бідну дитину.
ЧОВЕН, ЧОВЕН В ТЕМНИХ ВОДАХ
З ЖИТТЯ ВІДПЛИВАЄ,
А ЧОВНЯР ЛЕЖИТЬ ГОРІЛИЦЬ –
ВЕСЛА ШУКАЄ…
11.
Ой, накрила землю чорная негода,
Буйний вітер лиш гуляє, одинак-заброда.
Усю нічку, мов скажений, віття гне-ламає,
До останнього листочка верби роздягає.
Виє полем, мокне лихом, б"є дощем,
Ой, останняя утіха – каганцем…
Засвітила мати свічку в образах –
Най освітить душу сину, най на шлях…
Най освітить Шлях Чумацький і воли –
Сину, сину, озовися – чи живий…
Не озвавсь єдиний голос з далини,
Тільки блиснув хтось з-за хмари, хтось чужий.
Що там блима, що блищить там, хто заграти хоче?
Ой-то Місяць-місяченько виглянув з-за ночі.
Ой-то Місяць-місяченько срібло в очі кинув –
Хто сміється, а хто плаче, а хто і загинув…
ТИХО СЛАВА ПРИЛЕТІЛА – ВІЧНИЙ ПТАХ,
ЗАСПІВАЛА НА КАЛИНІ. І СПІВА.
12.
… І світ його весь зібрався,
І підібгав колінця,
І матір тільки впізнав
У старій, покрученій яблуні –
Єдина йому зісталась.
Весь світ його неосяжний,
Всі любові його і боріння,
І люди, і зорі, і долі –
Зібралося все у Всесвіт,
Що підібгав колінця, -
Бо далі вже лячно,
Ой лячно, мамо, лячно…
Чи очі ще відкривав
До тієї білої,
Що свічкою йому зростала.
І в снігах, і веснами,
І в зеленому горінні…
Захлинався, а змальовував, -
Щоб жила і жила,
І грунтував прахом батьків,
Щоб і вони бачили…
І в останній той вихор,
Останній колодязь,
Де часу його останні спливали хвилини,
В темряві, що серце втопила, -
Прийшов до останньої своєї яблуні,
Бо людей не зміг більше бачити, -
Дитиною,
Що зродила світи неосяжні,
І геть пішла, підібгавши колінця,
Бо біля неї не лячно…
Прив"язав себе до яблуні,
Щоб не забрали.
13.
Слава нишком прилетіла,
На калину сіла,
Та й заграла у сопілку
Тихо і журливо.
Світе мій білий, світе мій ясний,
Світе, прощання моє!
Білий-прекрасний, світе мій ясний,
Чисте натхнення моє.
Білі дороги у вирій далекий
Тануть в голубині,
Біла хмарина, біла надія,
Промені золоті.
Тане тоненька, що долю тримала
У цій зеленій землі,
ВЖЕ ВІД ЖИТТЯ ВІДРИВАЄТЬСЯ ДОЛЯ,
Тане в голубині.
Грай-заграй, сопілонько,
Козаку на спомин,
А калина підспіває
Про вічную волю.
А М І Н Ь !
ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ
В ПОХІД З ПОЛУНОЧІ,
ЗАПЛАКАЛА МАРУСЕНЬКА
СВОЇ ЯСНІ ОЧІ.
НЕ ПЛАЧ, НЕ ПЛАЧ, МАРУСЕНЬКО,
НЕ ПЛАЧ, НЕ ЖУРИСЯ,
А ЗА СВОГО МИЛЕНЬКОГО
БОГУ ПОМОЛИСЯ…
Березень – квітень 1984