Стоїть яблуня, задивована власним існуванням. Навесні вона цнотливо вкриється білим цвітом, а восени довірливо простягне яблуко…
На її гілці—це лише здається, що безтурботно, цвірінькає безіменна ластівка, задивована власним існуванням. Її не цікавить власне ім’я, вона задивована змістом власного існування, який щоосені веде її до далеких країв лише для того, щоб повернутися навесні.
По корі яблуні квапиться заклопотана мурашка, задивована власним існуванням. Кожен рух її підпорядкований пульсу велетенського мурашника, а вона задивована змістом власного існування.
Тихо мріє яблуня, задивована змістом власного існування. На її гілці співає ластівка, задивована змістом власного існування. Квапиться мурашка, задивована змістом власного існування. Над ними розправило крила неосяжне задивоване небо…
А поряд стоїть людина і не може нічого скласти докупи. Задивована власним існуванням. Налякана змістом власного існування…