Тисяча кроків, надій - тисяча.
Ще одна вулиця, знов - не остання межа.
Давня бруківка так часто дощами посічена!
Я - не вода. А воліла б сточити камінь.
Йду без мети. Навмання, як і ходять в грозу
Всі, в кого серце у спалахах туги і болю.
Я ще не знаю: можливо, до тебе прийду,
Стане тепла запалити для тебе сонце.
Скоро спасіння. А може, мені й не судилося.
Поки я бачу вогонь, я вставатиму йти.
Мокрі шибки... знаєш, в них небезпечно дивитися!
Пристрасть живе лиш в обіймах стихій самоти.
Дощ стугонить - викликає мене на побачення.
Ми не щасливі разом - але єдні самотністю звірі.
Істине - тільки лиш серцем відчуте й побачене,
Нас же вбиває отрута безликості слів.
Тисяча кроків... за ними ж - сама нескінченність!
Йтиму за руку з дощем до нових перехресть...
Рух заперечує сталість. А отже, і смертність.
Поки ми йдемо, ми дихаем, серденько б'ється.