Таке собі диво: здається, що сердце любить...
І наче не кличу – застигло та все загуло.
Та щось у мені невимовнеє ніби крутить
Самеє по собі, не вірить, що й я забула...
Таке собі диво: щось каже й не відпускає,
Ніяк не замовкне, стукоче, не захолоне...
І наче його із середини щось тримає,
Згубитися тягне у рідних йому долонях...
Та ні... не моїх... Чи не диво, що ця істота
живе у мені та без мого на те веління
за кимось далеким так тугою вірно сходить,
забувши про розум. Й веселого дня проміння
не бачить, не чує… чого йому нині мало:
для когось у ньому весь світ та усе важливе…
та марить, дурненьке, лиш тим, що саме кохало,
і досі гуркоче – кохає іще, можливо…
10.11.05