колір ноти,
натягне краплину,
від дощу, що блукає, в душі
він омиє,
і знову спішиш,
по своїм по дорогам чужим,
залишається тільки провина,
від того, що не все зрозумів,
спокій свій не зумівши знайти...
так їдеш, та не можеш дійти,
і знов нота сумная та лине
в
день та ніч,
перехрестя старе,
вечір стане, себе розриває,
день, що борсає, в дім підглядає,
біле сонце, та зараз піде,
тихий спів, голки колють по шкірі,
сніг не гине, лиш в темінь штовха,
вітер кличе, шепочучи щиро,
зрозумілі йому лиш слова,
про якісь, про свої негаразди,
про тепло, що нема у хмарин,
про морози, як завше, невчасні,
про той натовп, що в ньому один
в
павутинні,
прозоре намисто,
дротом чорним тебе опліта,
у всі шпарки душі загляда,
місить місто в собі, як навмисно,
та фарбує в сріблясті літа,
що, як нота, на мить і пропала,
не зоставивши вибору нам,
бачиш, зіронька ясная впала,
кому радість, кому біль завдала,
але ми вже не там, в.ж.е.н.е.т.а.м...