Зацькована лютими собаками душа в брудному кутку темного провулку. Вона безпомічно скиглить, дере кігтями стіну, божеволіє в замкнутому просторі власних спотворених думок. Калюжі відчаю на асфальті байдужості. Над головою сіре, хмарне небо нездійснених мрій. Навколо лише відчай і тихі сльози на цвинтарі надій, що ніколи не справдяться. Самотність відлюдниці, а у вухах лише луна від кроків, що віддаляються далі й далі. Тепер на місці серця порожнеча, а груди стискає несамовитий біль, забираючи голос і тепло долонь. Гомінка тиша не дає заснути, вологі озерця згаслих очей дивляться в безодню. І берег моря та горнятко кави розтануть, зникнувши за обрієм безпомічності.
На губах сум з присмаком тютюну і вже забутий запах вокзалу та стук колес. Все сповнене сумнівами, невизначеністю та небажанням йти вперед і вірити словам. Майбутнього не буде, а казка про принцесу лежить недочитана в старій скрині минулого. Але ж хіба все було марно? Хіба не можна все повернути, зібрати докупи, як було? Відчайдушні спроби викреслити руйнівні думки з голови, позбутися ненажерливого страху, який спотворює нутрощі, безжально паплюжачи кохання. Йдіть геть, я боротимусь за своє щастя! Сил зовсім мало, але я войовниче налаштована. Я маю волю.