Через кілька багряних зірок
Пролетіла душа до узлісся.
На галявині Місяць молився,
Повертаючи вкрадений рок.
Кликав долю. І мить каяття
До небес простягала долоні.
Опинилась душа у полоні
Непохитного віком буття.
Розлітався нечуваний спів,
І молитва розкидала листя.
То душа приміряла намисто
Із журливих повітряних слів.
Від любові хотіла втекти,
Намагалась ховатися в тиші.
А втекла на пусте кладовище,
Де нового життя не знайти.
- Зажадала розкрити блакить
І вмиватися променем щастя!
У кохання хотіла я вкрасти
Найсолодшу невичерпну мить.
Не судилось. Незаймана ніч
Догравала аматорську драму,
Де крізь тіло червоної брами
Мертве серце стрибало у піч.
Помилилася. Щастя своє
Виривати не можна з багаття,
Бо тоді замість білого плаття
Доля чорне тобі віддає.
- Відпустіть! - я благала не раз.
А мені не заплющили очі.
І, взаший виганяючи з ночі,
Наказали заповнити час.
Я слухняна. Півневих пісень
Не дослухавши, рину у світ.
Не рахуючи втрачених літ,
На світанку забуду про все.