Непід’ємною стала гетьманська тобі булава,
І палаци кутками своїми лякають тебе,
А ти нишпориш, блудиш і тонеш в затертих словах,
Із яких виглядає єство, до нікчем”я, слабе.
Ти, неначе щось кисле, що щелепи зводить, вкусив,
Неприємне обличчя транслює нову маячню,
І з останніх своїх знавіснілих, незвіданих сил,
Серед нас ти затіяв сліпу міжусобну борню.
Бач, цікаво тобі, до яких потаємних глибин,
До яких каламутей душевних ми зійдемо знов,
І в якому столітті минулім ми знайдемо кпин,
Об який спотикнулася наша братерська любов.
Ти старезним вином наливаєш новітні міхи,
Та отруйне воно, і багряність кривавою є!
Розставляєш його ти в таємні глибокі льохи,
Досхочу напуваєш ним військо ти чорне своє.
Розриваєш могили і в свідки ти кличеш весь світ,
Наче, є серед нині живущих, повинні в смертях,
Що згубились у попелі срібнім минулих століть...
Ти від кого почути волієш тепер каяття,
Від невинних?