Повесні, неначе вишня,
Розцвіла дівчина,
Синьока, тілом пишна,
Голос як пташиний,
І розумна, і охайна,
І до праці дужа,
І біді – чужій, негайній,
Серцем не байдужа.
Все б гаразд було. Та дівка
Місця не находить,
Плаче аж болить голівка
І колінця зводить.
Все питає у матусі
Про проблеми шлюбу:
„Невже я не поберуся
і не буду люба?
Хлопцям я недовподоби,
Бо не гарна зовні,
Кажуть, хоч характер добрий,
Та боки заповні!
Що мені робити, мамо,
Худнути, не їсти?
Може, щоб узяли заміж
На дієту сісти?”
Мати крикнула з-під тину
На питання доні:
„Подивись-но, на картинах
всі красуні повні!
Не сумуй, не плач від того,
Ще не знають люди
Що мій зять, обов’язково,
Художником буде!”
Так завжди бува на світі:
Два у правди краю,
І яка найсправжня буде
Я того не знаю.
Біле – чорне, синє – жовте,
Воля або грати...
Тільки б потім не казати,
Що повинна – мати.