Краса – вона миттєвості політ,
На крилах облетить весь білий світ.
Щоб потім впасти десь підбитим птахом,
І не на вдачу, а лише комусь на втіху.
Колір краси кидається завжди в обличчя.
І кожен хоче отримати з цього користь.
Ховає під скло її, тягне якомога ближче,
Та геть забуває про власну совість.
Наше серце обгорне пурпуровий бинт,
Але і з цього знайдемо певну вигоду.
Кому ж потрібен той золотий лабіринт,
З якого немає жодного виходу?
Квітка засохне на стіні.
І вся тендітність,
Що подобалась тобі –
Вона зав'яне та помре.
А я живу і ти живеш.
На жаль, ми не перші
і ми не останні,
хто приголубив красу,
а потім вбив її
своїми ж руками...
21/02/2007