Німе вагання
Не стало голосу у тіла:
душа не вмерла, лиш зомліла
від неживої порожнечі,
котра мов тінь лягла на плечі.
А думки стійко прагнуть втечі
з отого місця де вціліла
лиш німота - сумна і біла,
зваливши звуків яс до ями,
підперезавшись батогами
щоб, наче страх рости над нами.
Душа не вмерла, лиш зомліла.
Коли ж вона прийде до тями?
Нехай не зразу. Хай з роками
і знов безсмертними словами
піде за тими що вціліли
в тенетах сірого вагання
і переживши всі страждання
до наших обріїв злетіли
із теплих гнізд.
Хоч не зігріли
себе весняними вітрами.
Можливо через те, що з нами
життя, наповнене чутками,
так заточило.
Правда зріла,
десь в хащі: мовчки червоніла
сама за себе, та невміла
зачати першою розмову.
Забракло голосу у тіла:
душа не вмерла, лиш зомліла
відчувши свіжість світанкову.
* * * * * * * * * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * * * * * * * * *
Та прокотивши погляд шляхом,
я не знайду вже сили знову
жити не вірою, а страхом.