Автограф зимового вечора
Дивилася, неначе обпікала
мене розлогим сутінком весни.
У гордім серці вузлик зав’язала
на пам’ять дню.
Прошу, не борони,
спадковості вишукувати в зорях.
Казки століть зотліли на хрестах.
І тільки місяць котиться по скронях.
Несу його тобі у добрих снах.
Несу, крізь вир холодного чекання,
крізь дикий степ лягла моя дорога.
Нехай розродиться покірливе мовчання
хоча би раз – коханням злого Бога.