Тиша. Місто все спить давно,
А мені, як ніколи, сумно.
Телебачення вже не покаже кіно.
Поринаю я знов в свої думи.
Розумію, що знову лишився один,
Що нікому я вже не потрібний,
Що розвіє життя мої думи, як дим,
Що насправді духовно я бідний.
Як хотілось сховатись від своїх проблем,
Аби хтось їх за мене розглянув,
Закохатися в когось назавжди, але
Сталось так, що ніхто й не погляне.
Невже справді я людству настільки набрид,
Що від мене ховають всі очі?
Я жалію себе та ридаю навзрид
І таке майже кожної ночі.