Присвячується моїм землякам з міста Артемівська Донецької.
Всі від Неділі не ждали діла,
Шляхом облуди ж із бруду в люди –
Не вийшло!
Закону дишло їм боком вийшло:
Пани з розпуки ламали руки
Невтішно...
Ми ж на світанку чекали танків,
Чекали війська у власнім місті
Нервово.
Стояв, мов криця, люд за столицю,
За рідну віру, й добробут миру,
За мову.
Чи ж цим чоботям не знать роботи?! –
Під впливом тиску по п’яним пискам
Ногою б!
В хвилину бою не заспокоїв, -
Нестримним болем звіт екзит-полів
Знезброїв.
Втім рюмсав мало Тому-що-сталий,
Оговтавсь швидко, аж стало гидко,
Зла Вияв.
“Козли раз проти – зберімо потяг!
Щурам на відсіч десятки тисяч
На Київ!”...
...Під стягом синім неначе свині,
Куняють тільки та п’ють горілку
Попляшно!
Мабуть з “Калашниковим” не страшно,
Проти Вітчизни..., але ж не всі з них
Невдячні.
Стань, Сходе, другом не волоцюгам,
Будь рідним братом, бо нас багато
Одвічно.
Ми ж не палили блакитно-білі
Шарфи й берети, значки й намети,
Ні стрічки.
Моє терпіння не попідтинню:
Воно у серці, тож став на герці
Спокійним.
Супроти долі не йди ніколи,
Донецький друже, Ти ж завжди дуже
Надійний.
В лиху годину не підведи нас
В останнім бою, де ми з Тобою
Пліч-о-пліч.
В минулім вівці – не поодинці;
Колишнє стадо сатрапам влади
Не здобич!
Завершу сповідь: народ відновить
Життєві сили й постане з пилу,
З руїни
Творити будуть щасливі люди
Віршові перли, бо вже ж не вмерла
Країна.
Дививсь на загублену стрічку,
Мов блакитношию змію,
І в решті-решт збагнув: їм вічно
Не форсувати нашу річку,
Не вбити націю мою!