Годі тобі, Доле, Душу з мене рвати.
Зкам’яніла з болю... – мурмурові грати!
Царина та вітер... спокусили Долю.
Я чаклунка... знаю... і втечу від болю...
Цвинтареві хащі... то пороги мертві.
З поглядом до Сходу, що руйнує нерви,
Стану на порозі... не чекай, не треба.
Та промова буде до Землі...
А Небо?
Не чекай, коханий... Тихо вітер віє.
Ту любов без долі дощ холодний змиє.
Вже згортає обрій сонячні вітрила.
Тихо вітер віє... я зриваю крила.
Так, сховай, небіжчик, у свої долоні
Золотисте сяйво вічної Любові... -
Пристрастної «скрути»... В домовину ляже
Місячне прохання...
те,
що Долю зв’яже.
Хватит тебе, Судьба, Душу с меня срывать.
Окаменела от боли... – мраморные решётки!
Околица и ветер... совратили Судьбу.
Я ведьма... знаю... и убегу от боли.
Кладбищенские дебри... это мёртвые Пороги.
Со взглядом на Восток, что рушит нервы,
Стану на Пороге... не жди, не нужно.
Это речь будет для Земли...
А Небо?
Не жди, любимый... Тихо веет ветер.
Эту Любовь без Судьбы смоет холодный Дождь.
Уже сворачивает горизонт солнечные паруса.
Тихо веет ветер. Я срываю свои крылья.
Так спрячь, покойник, в свои ладони
Золотистое сияние вечной Любви...-
Страстной «Безысходности»... В гроб ляжет
Лунная просьба...
Та,
Что свяжет Судьбу.