Сріблястий вечір зазирає літній,
цимбали грають музику досвітню,
жебрак-цапель, здаеться, наче спить...
Лунає час і чарівною миттю
надходить ніч у спалахах трембіт.
В м’яких капицях Темрява і Світ...
Зварили каву, палять у вікно
і в човнику долонь тремтить вино,
дзвонять опівночи комусь по телефону,
доросле дивляться по «відео» кіно...
Останні згасли десь трамвайні дзвони.
Так, клавіш білих чорні перепони
спадуть, авжеж, якщо ти зажадав.
Підземних та надзоряних держав
зітруться грані перпендикулярні,
містичний вітер приведе до лав,
відтворитъ шлях. Крізь темні окуляри,
неначе світ, зненацька вдарять фари!
Цапель злетить. Прокинеться вода.
Зачинять двері. Зливи и холода повернуться...
І домовик звернеться на зошиті, як кіт, такі літа,
засмучений, бо хтож там схаменеться,
якби ж то й ви заснули, як прийдеться,
не озираючись, не залишив листа,
десь у відлунні, там, де самота.
Хай спалахне суцвіттям, – тож бо гра, –
рясним трава – таемних мандрів жах,
де між будинків, посеред двора,
отруту косить птахочолий Ра...