Пахкий, як чай жасмжний, легкий, китайский,
той човен старовинний, що поруч стався.
Пливу у забуття,
як море вiльний.
Чи ж дійсно, то життя,
чи божевілля?
І човен, і вітрила самотність вабить,
як і, здаеться, крила, Джонатан, мабуть...
Кружляй, мій Лівінгстоне, над срібним дахом,
кружляй і не потонеш, і станеш птахом!
То Всесвіт повертае нам власні очі,
щоб залишивши стаю, розтануть в ночі.
Мій світлий авіатор, з’явись ліворуч,
бо я ж таки, аматор, з тобою поруч.
Розкрию м’язи тіла, на хвилю гляну
і рушу несмiливо в зелену пляму...