А пам’ятаєш, я тобі розповідав (невже забула?),
Про те, як голосно співав твій друг люб’язний. Що, кому?
Дай пригадати. Серпень був. Та океан. Ти ж бо! Акулам?
З тобою поряд не сидів тоді б я зараз. Підійму
Я келиха – і знову бачу той острів, вишмаганий геть
Несамовитими вітрами, посеред моря, що на ртуть
Перетворилося під небом, де припинилась коловерть
Сцизориків проміння.
Слухай! В останній раз – тож не забудь.
Вони з’явилися раптово в яскравій бухточці – тюлені,
Мов статуї з Рапа-Нуї, відкриті на Великодень –
Такі ж самотні та смутні, такі ж веселі та шалені.
Ти не повіриш – я відчув, що я у сердці – теж тюлень!
Вони дивилися уважно – напевно, дюжина голів.
Спостерігали. Чи впізнали?
Я збожеволів, я радів,
Що немовля. Такі привабні – з очима, чорними, як вечір
На хуторі біля Диканьки. У бухточці мілка вода –
Вони чалапали грайливо, собачі голови на плечі
Плямистим подругам гладеньким так ніжно клали.
Я згадав –
З новою вірою у байку, що чув дитиною. Матроси
Колись казали: заспівай – вони співатимуть тобі.
Хто ж краще нашого співає? Це ж козаку розвага просто!
І «Очі чорні» залунали, поплили звуки по воді
І піднялися у повітря, солене, мов Нептуна кров,
Як я звучав! Я тую пісню співав тюленям знов і знов.
Вони не збігли, не злякались. Байдужі статуї застигли.
Пройшла година. Цар небесний понуро голову схилив.
Я – не тюлень! сказав нарешті собі я зовсім, зовсім тихо.
Що не сподобалось тюленям? – я сам, слова або мотив?
Такого не було ніколи, бо я не звичний до невдач.
Ще будуть співи, та зі мною співатиме перекладач!
____________________
Оригінал:
.
"Singing to seals" by David A. Hill
Do you recall my telling how
one time I sang aloud to seals
late in an August afternoon
on that wind-chiselled, surf-scuffed isle,
when other sounds had somehow ceased
and grey sea slid to mercury
beneath a taut, wide, sun-ribbed sky?
And that suddenly there they were,
Close inside the cove’s bright heart: seals.
Busts or Easter Island statues,
stood straight in their own element,
watching, apparently intent;
a dozen of them, maybe more.
And how I sat on the sprung floor,
mattress of cliff turf, watching back,
first with desire to know their kind:
dog heads with black and liquid eyes,
smooth freckled skin of beige and grey,
treading flat water in the bay.
And then the memory, childlike
in the glittering innocence
that unexpected afternoon:
sailors say they’ll sing if sung to.
And so sang. Sang what? Why, Greensleeves.
Laying my tenor notes for them
along the salt-steeped veins of air
where wind and gull shriek once had knived,
running words, tune round and again.
They stayed, unmoving and unmoved.
I sang: Alas, my love… An hour.
And how, light lowering its head,
I left unanswered, leaving them
to their own devices, wondered
what, then, it was they must have heard.