Медоносят деревья, да пчел только нет.
Владимир Сосюра – юный поэт,
закосивши на фронте по недосмотру светил,
заезжал в разбомбленный
харьковский тыл.
Гайдамака подошва раскрошила стекло,
и к еврейским кварталам подступило тепло,
с неба сеется жухлый озон
на угодья фабричных
триперных зон.
Света примесь любая в окне на посад,
и хозяйского мыла сырой рафинад,
переезды,
веранды,
газеты,
комоды –
сквозь тебя все пройдет в эти длинные годы.
Воскресания речек, вагонов просветы,
все пропавшие письма, тетради, монеты,
целый город с мороками дел и вещей,
как добыча, застряли в ловушке очей.
А теченье тебя подхватило, несет,
это совесть твоя забивает на все,
за воды звонкий гон,
за барачную мышь,
за плантации белые
шиферных крыш.
Смерть тебя отпускает картавой водой,
дозировками брома, стерегущей бедой,
телефонами, бритвою по щеке,
коммунарскою пайкой
в руке.
На тебя смерть оставит громоздкий багаж –
и каркасы домов и дыханье параш,
и погромную оттепель ранней весной,
что еще все летит
над твоей головой.
После мертвых годов, после желтой стерни
из наследства всего уцелеют одни
накопленья зениц
и они
и не Божии
и не твои.
С украинского перевел Андрей Пустогаров
Из сборника "Пепси" (1998)
Donbass Independen
На деревах скипав неозбираний мед.
Володимир Сосюра — юний поет,
закосивши на фронті з недбальства світил,
заїздив у розбомблений
харківський тил.
Гайдамацька підошва розкришує скло,
до єврейських районів ступає тепло,
із небес висівається мерхлий озон
на угіддя фабричних
триперних зон.
Кожен домішок світла в глибинах кімнат,
господарського мила м’який рафінад,
переїзди,
веранди,
газетні рядки —
все перейде крізь тебе за довгі роки.
Всі скресання річок,
залізничні пости,
всі загублені зшитки, монети, листи,
ціле місто з безладдям подій і речей
застряє, ніби здобич, у пастці очей.
Але ця течія підхопила й несе,
і сумління твоє забиває на все,
за лункий водогін,
за барачних птахів,
за плантації шиферних
білих птахів.
Смерть облишить тебе шамотінням води,
дозуваннями брому,
тяжінням біди,
телефонами, бритвою по щоці,
комунарською пайкою
у руці.
Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж —
риштування домів,
жарівки параш,
цю погромну відлигу, з її теплом,
що усе летить,
над твоїм чолом.
По часах небуття, по жовтій стерні,
із усього спадку вціліють одні
надбання зіниць,
та вони, далебі,
не належать ні Богові,
ні тобі.
1997