Так начиналась эта дорожка –
ставили голос, терялись подруги,
ты закачалась, будто сережка
стиснувши мочку, у жизни на ухе.
Так мы и жили – легко и жестоко,
впутаны в века ленту трофейную,
сукины дети тяжелого рока,
блудные фаны крепких портвейнов.
Ты надевала военные боты,
в школу бежала – куколка, живчик.
Все впереди – сигареты, аборты,
папины джинсы, мамин лифчик.
Волны тогда еще только всходили
и, западая, клавиатура
формировала азбуку стиля –
так начиналась твоя контркультура.
И в одеяло укутанный в стужу
битых до крови студенческих акций
неудержимо рвался наружу
сдавленный блюз твоих менструаций.
Ссоры еще зарастали.
Мы шли на риск, расширяли просветы,
но незаметно надули печали
в душу весенние теплые ветры,
будто мед в соты. Нас что-то связало
и несмотря мы держались с тобою
на сумасшедшие наши скандалы
и все задрочки советского строя.
Этим и кончилось. Пепел мажорный,
волны угасшие, сумрак озерный.
Сбитое время растерло, как жернов,
общего опыта черные зерна.
Это я знаю – меж веточек острых
в перенасыщенной биосфере
так только стоит использовать воздух,
следует так лишь распахивать двери.
Липли на губы ритма кусочки –
альтернатива, казалось, раздастся.
Эту любовь не поделишь на строчки.
Так оно было. По ней и воздастся.
С украинского перевел Андрей Пустогаров
Из сборника "Пепси" (1998)
Пластунка N
Так відступало твоє дитинство —
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.
Так ми жили — голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.
Ти одягала військові боти,
бігла до школи — пенал, олівчик.
Все ще попереду — перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.
Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю —
так починалася контркультура.
З теплими гільзами “Біломору”,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.
Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли
смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! —
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.
Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.
Тільки я знаю — між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.
Липне до уст почуття морфеми —
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам — воздасться.
1997