Гасне полум’я волосся, морок очі застелив,
Серце б’ється, мов у клітці, наче звіра хтось забив.
Як не шкода моїх пальців, що малюють образ твій,
Що замерзлі, онімілі тільки пишуть: «Ти не мій!»?
А ночами сльози ллються, і ночами йдуть дощі…
Як гарячі краплі лави, як лавина у душі…
Неможливо вже злетіти, свої крила віддала,
Відрубала в самі плечі, майже в землю я лягла.
Згину тут, в землі порочній моє тіло пропаде…
Нецілована, холодна… Де мій янгол, де ж ти, де?
З’їсться плоть моя червами, і в диявольськім вогні
Прокричу: «Моя спокута – вся для тебе, вся в тобі!»
Але ти цього не чуєш,не побачиш ці рядки…
Не дізнаєшся навіщо я дивлюся в небо, ні!
Ти не знаєш: мої крила вже давно в твоїх руках.
І постійний оклик: «Милий!» - знову тане на вустах…