* * *
О, що це за день! Ніби, дивнеє-диво!
I, наче, зима ще й не скоро-не скоро.
Але ж вже не чутно пташиного співу,
I кожна травинка схилилась як хвора.
Та бабине лiто – все ж схоже на лiто...
Як наше життя – на життя нiби схоже...
Kpaiнa моя, як живуть твоi дiти?
Цю муку життям я назвати не можу.
Ото як же iнодi тяжко буває,
Що, навiть, здається: як би ж все пропало...
Згадаю вci лайки, які тiльки знаю,
Але ж, батькiвщiна, тoбi й цього мало,
За те, що ти робиш із власним народом!
Чи, може, це вiн все щось робить з тобою?
Щоб там не було... це у нашій природi –
То холод у лiтку, то зими з грозою...
За що не візьмись – все у нас через дупу...
Однак, чи ж ми знали – а як воно треба?
Якби не той "ящик" з кіно... Так би й тупо,
Не бачив нiчого, прожив би як-небудь.
Ніколи б не мріяв про теплеє море,
Не знав би: що люди – живуть десь як люди.
I, може, не знав би ніякої xвopi,
Окрiм найзвичайної в зиму застуди.