Як соромно дивитися на небо
Очима без надії і любові.
Та себе переконувати знову,
Що так, мабуть, судилося... так треба...
Як страшно не побачити світанку,
Осліпнути від сліз гіркої долі.
Та згодом заспокоїтись й поволі
Рушати далі за відлунням ранку.
Як гірко йти від себе до полону
Чужих думок і волі не своєї,
Коли навколо лиш чиїсь ідеї...
І ти зникаешь в натовпі раптово.
Й тебе немає - ти лише примара.
Твій голос - тихий шепіт серед крику.
Ти зник чомусь... Ніхто і не помітив.
А серце твоє рветься понад хмари,
Та не від радості - від нелюдського суму,
Що виник разом з міцною стіною
Нерозуміння. Між людьми й тобою.
І крає твоє сердце тяжку думу,
Що соромно дивитися на небо
Очима без надії і любові...
Та крає твою душу думка знову,
Що так, мабуть, судилося.... так треба...
29.04.08