Купаюсь у тобі, немов у морі,
Ні подиху: на гребінь – у безодню.
Навіки вікнам – ні, повимикаймо зорі,
і свічка лиже вечір непрозорий,
і очі нагодовано-голодні.
І яблуко. І порух язика.
І Змій зника.
О, де моя рука?
Куди вона?
Туди, куди не можна?
Зміїться Змій, сміється…
Рухом кожним
вивільнює із заборон меча…
О оксамите стверднення! Палай!
Нефрите плоті, плач сльозою стриму!
Ріко незрима, сило незборима,
Веди у рай,
де пристрасті ручай
охолодить те лезо… Мій Гольфстріме,
пливи довкола пагорбів й долин,
і, закипівши, падай ніагарно!
Благають пелюстки.
Тріпоче рана.
Меча!
Мій стогоне, розкрийся! Зустрічай
цей постріл гостро, гаряче і туго!
Заповни світ собою… Перше… Друге…
Пришестя третє…
Ніжний оксамите,
шовковий мармуре,
Земля тремтить – іще!
Роси троянда просить! Океане,
скупай мене у спрощенні прощень,
у милосерді милості! Коханий!
Люблю тебе! Іще! Іще! Іще!
3 липня 2008