У темряві сивій завжди твій образ бачу,
Й сумні пісні під стук дощу тобі співаю.
Ніколи не почуєш ти мого приреченого плачу,
і не прийдеш до мене, коли так чекаю.
Навіщо я з тобой була така ласкава і пестлива?
Навіщо ті слова безглуздії мої?
Тобі байдуже все, що робиться в душі моій тремтливій,
Але ж я знаю почуття твої.
Чому повинна плакати ночами темними
В думках про тебе і про мій жагучий біль?
Я ж знаю, що страждання мої все ж були даремними,
але я хочу все-одно, щоб ти був мій.
Це не розумно й по-дитячому, можливо,
Але я дуже хочу, щоб ти знав,
Що, обминаючи ті речі, що такі важливі,
Ти сам у себе щастя вкрав.
Мої очікування ти безбожно розламав,
Поставив хрест на мріях і любові,
Зробивши боляче, в моіх очах ти впав,
Хоч й не пролилась тая капля крові.
Вимірювавши щастя і довіру часом,
Ми найдорожче серцю поневічили –
Любов і віру, злагоду й надію разом,
Ті речі, що життю так личили.
Я не кажу тобі, що це кінець,
Я навіть думати про це не хочу.
Але скажу одне: хробак, а не боєць,
Бо здався ти без бою й втік охоче.