Сонце засмажило місто, неначе яєчню...
Тіло згвалтоване спекою... Вітер затих,
Наче образивсь на долю свою нетутешню,
Наче у пошуках згинув угодних святих.
Голкою колять у груди... довірливе серце
Більше не має бажання кохати цей світ.
Рученьки напоготові, щоб шкіру роздерти
Й вишити хутро для сонця на тисячу літ...
Хоча все одно скільки часу... аби не палило,
Аби грізне небо умило обличчя дощем...
Сонце з малого дитинства ненавидить зливи,
Як я яєчню, що сонце старанно пече,
Жарить чи смажить з забутого Господом міста...
Сонце, можливо вже досить? Наїлись харчів!
Можливо ти хочеш із мозку зробити намисто?
Досить того, що ти місто занесло в архів.