Як дивно ходити по вулицях і шукати тебе,
вигадувати сценарій нашої наступної зустрічі.
Тебе, кого бачила раз,
Тебе, кого не знаю,
Тебе, з ким попрощались довгим, повним болю поглядом
одне одному в очі, ні!
В душі!
В ті секунди ми говорили німою,
тільки нам зрозумілою мовою.
Коротких, безкінечних 6 годин
ми грали в гру,
неймовірно безглузду і набагато дорожчу
за 6 годин модного пейнтболу.
Я дивилась у вікно і багато курила.
Тепер страждаю від серцево-судинних захворювань,
п'ю каву, шукаю Тебе.
Аритмія стала нормою.
Я доходжу до межі за якою божевілля
і рятує тільки те, що на долю секунди я завмираю
бо бачу Тебе...
Рівно на стільки я дозволяю собі сплутати тебе з іншими,
рівно на стільки мені вдається змусити себе повірити,
що цей інший то Ти.
І знову прямую до божевілля.
Тримтячими руками припалюю цигарку,
замотуюсь щільніше в шарф,
ховаюсь в капюшоні,
роблю ковток кави.
Сиджу в парку і по черзі вдихаю то дим то холодне повітря.
Ти знаєш, мене не турбує безглуздість і банальність ситуації,
мене тільки до смерті лякає те, що в мене ще залишився
шмат здорового глузду,
і одного ранку я прокинусь і не зможу пригадати твого обличчя...