Дощ. Несильний, але частий дощ. Він іде сьогодні цілий день, з самого ранку. Той самий дощ, який тобі так подобається, який ти так любиш. А ти виїхала. І погода цим дощем нібито оплакує твій від’їзд. Небо заволоклося хмарами, сонцю не пробитись. Калюжі. Мокрий асфальт. Смуток. І що ж ти знайшла в такій погоді? Не знаю. Не можу зрозуміти. Хіба дощ, це не нудно? Хіба ж він не навіває смуток і тугу, якусь незгладиму печаль, меланхолію? Хоча… Хоча, знаєш… Знаєш, напевно, ти маєш рацію, у цьому є щось особливе, своя неповторна краса, очарування.
Але я його ненавиджу. Ненавиджу тому, що ти його любиш. Любиш його, а не мене. Ах, щоправда, як же це дурно — поводитися як егоїст, ревнувати тебе до дощу. Лишень до дощу, такого мокрого й холодного, що ніколи не зможе дати тобі тепла й ласки, не зможе дати того, чого б зміг дати я. Ах, які дурні ревнощі! А все тому, що я втратив розум. Вже давно. Втратив розум від кохання до тебе. Але ти виїхала. Виїхала в своє село. У те саме, про яке так часто згадуєш і постійно мрієш там опинитися. У те село, де в тебе є волейбольний майданчик, ліс, пасіка нарешті.
А я тут, у місті. Дивлюся на дощ і розумію, що є все-таки в нас з ним щось загальне. Загальний настрій, сумний, меланхолійний. Ще розумію, що ніколи, ніколи вже не зможу бути щасливим. Ти, звичайно ж, запитаєш чому. Запитаєш просто так, з увічливості. Запитаєш, бо так заведено, вдаючи, що тобі й справді це цікаво. Адже я й дійсно не зможу бути щасливим; не зможу їм бути без тебе, без твого кохання, без твоїх карих очей й чорного волосся, охайно заплетеного в косу. І я із скорботою усвідомлюю, що не для мене все це.
І ти тоді почнеш заспокоювати мене. Хоча… Ні, не почнеш. Бо натурі твоїй флегматичній це не властиво. Ти, мабуть, і оком не моргнеш, якщо ж скажу тобі про всі свої відчуття, скажу, як сильно я тебе кохаю. Але ж ти й сама вже, напевно, здогадуєшся. Здогадуєшся й мовчиш, продовжуючи мене мучити й даруючи мені все ще якусь надію. Навіщо? Для чого все це? Чи, можливо, ти не знаєш що сказати? чи просто жалієш мене, істинно думаючи, що твоя відповідь в змозі мене образити? Якщо так, то не думай, не думай, будь ласка, твоя відповідь мене не образить.
Але що це? Сонце! Це сонце! Вперше за сьогоднішній день. А радість-то моя цьому сонцю вже не щира. І сам не знаю яким чином, але за сьогодні я встиг полюбити дощ. Полюбити мокрий й холодний дощ. І мені дуже шкода, що він перестав іти. Перестав іти й стукати по карнизах у щонайневідповідніший момент. Але на сонце ображатися не варто. Воно виглянуло, і відразу стало ясно й тепло. Воно навіяло нові думки: так чому ж я не можу бути щасливим? Якраз і можу! Адже не кожному на світі дано зустріти таку дівчину, як ти. Не кожному дано розгубитися, дивлячись в твої карі очі, не кожен може милуватися твоїм чорним, як смола, волоссям, охайно заплетеним у косу. Вже одне те, що я можу споглядати твою вроду й хоч іноді, хоч трішки, хоч зовсім небагато знаходитись з тобою поруч, — це щастя. О, так! Щастя!
І хай ти не відповідаєш мені взаємністю, нехай не цінуєш мої знаки уваги до тебе; хай ти ніколи не чекатимеш мене, не телефонуватимеш і не думатимеш про мене. Нехай, це не страшно!
А незабаром ти повернешся з села. І я знову тебе побачу. І буду щасливий. І повірю в те, що коли-небудь, може, ми все-таки дивитимемося на дощ разом. На дощ несильний, але частий, той самий дощ, який тобі так подобається, який ти так любиш. На той самий дощ, який йшов сьогодні майже цілий день, з самого ранку. А більшого щастя мені й не треба.
Червень, 2006